Бігме, за одне літо більше знаним став між дулібів, аніж князь Келагаст, надто після того прикрого випадку, коли дійшло до того, що відшукалися позивачі на самого князя. Прийшли і сказали: «Князь і його мужі потравили своїми кіньми общинне поле. Самі ходили на лови чи частувалися по ловах, коней же лишили напризволяще, і ті коні геть знівечили посіви, те, на що общинний люд покладав свої надії. Най князь чи ті, що були з князем, повернуть нам наше».
Аби не трубили про те по всій верві і далі за верв’ю, звинуватив мужів, котрі були в одвіті за коней, і повелів їм повернути общині всі, що заподіяли, збитки, а щоб і мужі не вельми ремствували на нього, умовив князя дати збіжжя із своїх підклітей[35].
Вистачало, звичайно, й інших клопотів, окрім цих, — була ще вся земля Троянова і були в неї неспокійні сусіди. Та розбрат між людом дулібським і князем чи не найбільше завдавав йому клопоту і чи не найвище возніс його в очах поселян. Як і в очах Данаї. Удостовірилася, як він легко і мудро залагоджує позови скривджених на кривдників, як уміє вдовольнити одних та угомонити інших, і стала сама заходити до нього з своїми сумнівами чи кликати до себе й питатися ради, як бути їй в однім і як у другім ділі. Мала тоді літ під сорок, та коли ставала перед ним і бідкалася бідами землі чи своїми власними, не завважував великої одміни між тією Данаєю, що видів на вежиці[36] в часи земського віча, і тією, що пломеніла перед ним зараз. Однаково була ліпшою з-поміж усіх ліпотних і знаднішою серед усіх знадних.
«Таки справді літа не беруть її, — гадав, милуючись княгинею, — чи усе ще живу давнім зачудуванням її ліпотою і не помічаю одмін?»
За перших одвідин її теремка і світлої кліті[37] в теремку угомоняв себе тим, що це всього здається йому. Даная рада бачити в себе мужа, з яким може поділитися найсокровеннішим, і тому ясніє видом. А та ясність і молодить її. Та ось почав завважувати, що молодить княгиню радість, одначе не та, що думає. Присяйбіг, не та! Коли жде на нього, Світозара і жде, як завжди, на порозі, воістину зоріє. А настане час прощатися, бентежиться і помітно гасне.
«Не байдужа до мене чи як її розуміти? Га, невже не байдужа? Пробі, з якої б то речі? Вона ж на всі дванадцять літ старша за мене і заміжня. Ні, ні, то лиш здається так. То марення, хвороблива уява».
«А коли не марення? — осмикує інша думка. — Даная з усіх гожих гожа і з усіх ліпотних — найліпша, а що звідала за свій вік? Мезаміра втратила одразу по воседлі[38] і з Келагастом не зазнала ані радості, ані втіхи. Як зневажив по першім літі слюбного життя, так і залишилася до сьогодні покривдженою та зневаженою. Шукав молодших чи просто інших і втішався з іншими, її ж, княгиню і миловиду, топтав у багні, вважав за нізащо. Чи така могла не зітліти, ждучи сподіваного, і чи в такої могло не озватися жорстоко катоване і все ж не закатоване серце?»
«А вік? — вигулькує все та ж, націлена перечити й затята в своїх запереченнях думка. — А те, що є матір’ю он якого сина і якої доньки, що є жоною іншому? Чи ж він, стольник князя Келагаста, може посягнути на жону свого повелителя? Що скаже про те люд і що буде з князівством, з усією землею, де привідці йдуть блудом і дбають про перелюб[39], а не про злагоду і благодать?»
Серцем чув: мислі ці, здогад цей зродилися в ньому не з доброго дива. І розгубився, правдиво кажучи, злякався сам себе. Бо знав: коли те, про що зараз лише догадується, стане невідворотно явним, не вистоїть він перед Данаєю, піде на перелюб — куди покличе і чого захоче від нього Даная.
38
Воседля — обряд поселення пошлюбненої молоді в оселю. Звідси й пішло сучасне «весілля» (воседля, воселля, весілля).