Мабуть, злякався цього і неабияк, бо перше, що вчинив, — зникнув із Волина. Вигадав невідкладну потребу, доволі далеку путь і зникнув.
«Гляди перегорить, — гадав собі, — доки їздитиму, вогонь її присухи[40]. Перегорить — і тим вичерпає себе, поставить усе і всіх на своє місце».
Не на день, на всі три седмиці зник із Данаїних очей, та тим не віддалив від себе Данаї, правдиво кажучи, прискорив своєю відсутністю те, що так чи інак мало вже статися.
Як об’явився по мандрах у дитинці[41] та спішився, не зважала на те, що поруч її челядь. Вибігла з терема (либонь, виглядала й завважила, коли об’явився біля воріт) й поспішила до нього властивою швидше жоні-поселянці, аніж княгині, спішною ходою.
— Вітаю княжича з щасливим поверненням! — мовила розчулено і тим своїм голосом відсторонила челядь, вивільнила для себе путь. Не кинулася стрімголов і не обняла, як обіймає злюбна жона мужа свого, коли повертається з походу. Спинилася за крок-два і так ясніла видом, таким потішеним щебетом защебетала, годі було й думати, що запідозрила його в чомусь. Вірила, як од’їздив, і зараз вірить: стольник дбав про закон і благодать у землі отців її, і коли відлучався так надовго в потребах землі і люду, значить, того вимагали потреби.
Якщо при челяді не визнавала за потрібне ховатися з своєю радістю, у теремі, за гостинним столом, і поготів не приховувала її. Сиділа супроти стольника, слухала його оповіді й зоріла сяєвом зорі-зоряниці, перепитувала щось і знов зоріла, чула його запевнення: на обводах їхньої землі мир і злагода, поміж люду також — і усміхалася усміхом Золотої Коси, Ненаглядної Краси.
— А в мене теж радість, — похвалилася. — Доня моя, Лілейка, відрада серця мого, уподобала вишивання і такий дар являє, такими ліпотними вигадками оздоблює вбрання своє, що мені дух спирає від утіхи безмежної. Звідки це в неї? Я не мала до вишивання схильності, мати моя також.
— Є ще ж рід мужа твого, княгине. І є, щоб знала, воля богів. Кого одним винагороджують, кого — іншим, а кого й зовсім обходять. Тебе неземною ліпотою, бач, винагородили, щирістю серця і доброзичливістю вдачі. Невже ще більшого хотіла? А що ж лишиться іншим? То ж, може, буде вже обкраданням когось із землян? — звів на жарт і видів: Данаю тішить це.
— Гадаєш, я вельми ліпотна і доброзичлива? — запитала грайливо і разом з тим виклично, либонь, хотіла, аби жартівливий тонус, яким заговорив оце з нею, не зникав, був підтриманий у їхній бесіді.
Сам не відає, що смикнуло його тієї миті за язика сказати:
— Не лише гадаю, напевне знаю, і дуже давно, княгине, ще з того дня, як видів тебе на вежиці перед людом земського віча.
— Йой!
— Можеш вірити, — запевнив і не міг вже спинитися. — Я ж бував не лише в нашім, слов’янськім, світі, у візантійськім також, багато бачив ліпотних жон, а такої, як ти, присяйбіг, не видів. Матір мою, княгиню Миловиду, знала колись?
— Не доводилось.
— Вас дві такі на весь світ.
Ще примітніше заясніла видом і очі засльозилися сльозинками неприхованої розчуленості.
— Навіть у такім, як зараз, віці бачиш у мені ліпотну жону і миловиду?
— Є люди, які в зрілім віці стають ще ліпшими, ніж були в молодості. Ти теж належиш до них, княгине.
Дивилася на нього пломеніючим поглядом і мовчала. Далі збудилася враз, схоже, що спіймала себе на недозволеному, й заходилась припрошувати стольника, аби їв, пив, та питалася, що більше до смаку йому: це, те чи оте?
— Усе до смаку, — заспокоював її, — бо, признатися, заскучав за смачними стравами та й виголодався в путі.
— То прошу, прошу! — ожвавилася і навіть вийшла з-за столу, аби догодити йому, а догоджаючи, не вмовкала, знай говорила та й говорила, та ясніла видом, та осміхалася, норовила заглянути у вічі чи й перепитати, вірить він, Світозар, тому, що каже?
По обіді не засиджувався в княгині. Послався на втому в щойно подоланій путі та й пішов до своєї кліті. А пізньої ночі, либонь чи не перед світанням, завітала до нього Данаїна наставниця й обережно торкнулася плеча.
— Стольнику. Чи чуєш мене, стольнику?
Лупнув очима, не добере, хто кличе і чи кликали взагалі.
— Це я, — поспішила заспокоїти стара. — Данаї зле, ходи, кличе тебе.
— Занедужала?
— А так.
Схопився, накинув на себе вдяганку й поспішив за наставницею.
«Що могло статися? — питав себе подумки. — Така весела була вчора».