У княгиненій ложниці[42] ледве посвічувало вогниво.
— Чи не можна більше світла? — обернувся Світозар до наставниці.
— Не треба, — подала голос Даная. — Мені шкодить світло.
Присів поруч, хотів було спитати, що їй болить, і стримався: Даная лежала ниць, схлипувала. Відчував, силкується погамувати в собі болісно-ревні плачі і не може.
— Що з тобою, княгине?
Питався тихо, не по-чоловічому співчутливо і тим тільки додав їй болю. Обняла оголеними руками пуховики, уткнулася в них видом своїм і дала сльозам волю.
Що мав робити? Допитуватись? А хіба й без того не видно: хтось образив княгиню, і образив безжалісно жорстоко. Далебі, все той же Келагаст, більше цю ліпотну жону немає кому образити. А коли Келагаст, то що він, Світозар, вдіє. Пообіцяє поговорити з князем? Пусте. Чи з тієї розмови буде якийсь хосен? Єдине, чим може допомогти княгині, — дати випити настояний на траві валер’яні декокт.
— Даная плаче від чиєїсь кривди чи їй таки болить щось? — перепитав для певності. — Коли у неї всього лиш скривджене серце, то я піду і принесу на цю недугу ліки.
— Облиш, — вихопила з-під пуховиків руку й спинила його, уже націленого йти. — Невже вишколений у ромеїв княжич не тямить… до цього часу не збагнув, що він і є той кривдник, що княгині Данаї, крім нього самого, нічого в світі не треба.
— Данає…
— Що? Негоже чиню? Мала б бути достойною імені княгині і мовчки терпіти наруги, що маю від людей і від самої Обиди[43]? А я натерпілася вже! Не можу більше, Світозарку!
Схопилася, збуяна болем чи й відчаєм, обняла його гарячими від давно розбудженого в собі палу руками й захопилася виливати плачі свої та благати, аби і він, Світозар, не був такий жорстокий із нею, як є жорстокі всі, аби не цурався її та не відштовхував від себе, як відштовхнула — і не раз уже — зла мачуха-доля.
Не боялася, либонь, що хтось нагледить чи підслухає. Говорила гаряче, пристрасно, часом ховалася у нього на грудях і називала своїм давно омріяним жаданням, звабним вогником у царстві пітьми, часом зболено заглядала у вічі й питала-допитувалася, чи вона не обманює саму себе, чи Світозар справді не байдужий до неї, вважав колись, вважає й нині найліпшою серед усік ліпотних і найдостойнішою серед достойних? А він борсався в її обіймах, мов потопаючий у річкових хвилях, і єдине, на що спроможний був, обпалений вогнем, що ним пашіла княгиня, повторював раз у раз:
— Данає… Данає… Данає.
Не відає до пуття: пробував угомонити дулібську княгиню, казав, вона не тямить, що робить, чи безсилий уже був противитися тому, що обіцяла, й став губити під собою твердь. А вже як згубив її й піддався спокусі, забув, хто він, де він, цілковито поклався на волю течії, котра підхопила й понесла його в запаморочливу круговерть…
Лежав по тому, ніжно пещений Данаєю, й відмовчувався. Ніби й не соромився уже її, часом простягав руку й на пестощі відповідав пестощами, часом наближав до себе й пив із її уст прикриту темінню красу, а заговорити все ж не зважувався. Аж поки Даная не завважила його тривалого мовчання й сама не заговорила:
— Тебе бентежить те, що сталося між нами, чи я не мила тобі?
— Мила, Данає. Казав уже і знов скажу: ліпшої і не хотів би мати. Ось тільки…
— Що тільки?
— Як же воно буде у нас? Ти злюбна жона, належиш самому князеві.
— Он чим печалишся, — підвелася й схилилася над ним, дихаючи рівно, одначе й схвильовано. — Не належу я йому, Світозарку. Від того самого дня, як осквернив себе перелюбом з іншою, не пускаю до себе Келагаста. Він сам по собі живе, я — сама по собі.
— Отак?
— Отак, радість моя. Тебе ось уподобала по багатьох літах самотини, да так, що й голову втратила. Коли б не прийшов сьогодні, коли б відкинувся, бігме, у вир річковий кинулася б.
— Ой леле! Пощо лякаєш так? Чи міг я не прийти до тебе, отакої? А все ж скажи мені, пригожа жоно, як буде у нас з тобою? Отак і крастимемо у темних нічок і радість зустрічей, і солодощі злюбу?
— Ба ні. Коли згоден бути моїм мужем, коли справді-таки злюбна та рідна тобі, як кажеш, прожену геть Келагаста, тебе зроблю князем на дулібах. А станеться те — відпаде всяка потреба ховатися від люду з нашим сердечним пориванням.
— Як це — проженеш?
— А так. Усі про те відають, що він невірний мені, наложниць має й живе з наложницями. А крім того, який із нього князь? Бевзь один. Ламає наші закони і покони, не дбає та й не годен дбати про благодать. Досить мені сказати раді старійшин: «Приберіть», — скличуть віче і в один мент приберуть його зі столу. Тим паче, коли скажу: «Не муж він мені, обираю іншого, княжича Світозара».