— В такім разі домовляємося: ти лишаєшся в нас, яко аварський таль[51]. Повернешся до кревняків своїх тоді лиш, як піде між нами на мир.
— Ні, так не буде.
— А як буде?
— Дандал сказав: повернутися мушу одразу по січі, разом із іншими полоненими.
— Ще не уклавши миру, хоче, аби повернули полонених?
— Не всіх. Йому потрібне буде тіло Апсиха. З цим Дандал звернеться до князя Тивері, і князь має вдовольнити те його прохання: поверне тіло хакан-бега і тих кількох полонених, що нестимуть його в наш табір. Серед них маю бути і я, інакше не почнуться перетрактації про мир і злагоду.
«Хитра бестія, — міркує про себе Світозар. — Боїться, що коли дійде до перетрактацій, а брат перебуватиме на той час у нас, це надасть нам можливість твердіше почувати себе на перетрактаціях».
— Як же ханич повідомить братові, що ми пристаємо на його умови? Адже він прибув сам.
— Розпаліть там, де ломилися позавчора наші турми, три великі багаття. Одне — в самому заступі, два — позад нього, так, щоб відстань між кожним із трьох багать не перевищувала стрелища[52]. То й буде знак для брата: ми про все домовилися.
— Гаразд, пристаємо й на це. Лишається уточнити найголовніше: де йтиме Апсих на наші лави і чи не станеться так, що він сказав одне, а вчинить інше?
— Того не може бути. Турмам ще звечора велено зосереджуватися в урочищі, з якого почнеться вторгнення. Урочище те іменують у вас Зловіщим[53].
XIII
Турма, що йшла з Апсихом на тиверський заступ, справді була вірна йому. Коли стріла чи сулиця вихоплювала котрогось із передніх лав, на його місце одразу ж ставав інший, на місце того іншого — ще інший. Апсиха ж не лишали відкритим, а лаву поріділою. Заміна робилася так швидко і лава накочувалася на заступ так буряно, що тим, котрі сиділи в ньому, здавалося: вона невразлива. Від того зимно робилося на серці, щезала десь віра в себе, і мить, що потребував кожен на роздум, нічого іншого не підказувала, як ввібрати голову в плечі й покладатися на милість богів, а ще на вивірену в січах певність: коні — не люди, навіть у шаленім леті пролетять над тобою, ніби ті змії, і не стануть копитом на лежачого та й земляний сховок пішого пересягнуть, не схибивши.
Та несподівана для раннього досвітку навала така схожа своєю відчайдушністю та одностайністю на напад приречених на загибель диків, тривала не так уже й довго, а вихолодила всіх, через кого пронеслася, дощенту. Одначе й сподіванка на милість богів виявилася не марною. Як тільки пронеслися над заступом крилаті кінці лави, прийшла туди і стала в поміч вихолодженим страхом і свіжа тиверська сила. Стала так негадано і твердо, що й їм, змалілим на силі, додала твердості.
— Не шкодуйте стріл! — повелів хтось зично. — Навостріть серця свої на певність: всі інші авари не пройдуть!
Ті, що поривалися потоптати піших слідом за Апсихом, справді не пройшли. Поткнулися раз до тиверського заступу і змушені були повертати коней назад, поткнулися вдруге — і знову змушені були відмовитися від свого наміру. А тим часом виїхали і стали позаду піших кінні тиверські лави. Кільце довкола обрів, які пронеслися щойно над заступом, замкнулося, бігме, їм уготовлено те саме, що й позавчорашнім аварським турмам.
— Слава мудрому князю!
— Гор-ра! Наша сила непоборна! Не обри, ми візьмемо гору на цім боролищі!
До того було далеко ще, а все ж свідомість, що в зашморг потрапив сам Апсих, той аварський привідця, від якого залежало все, і сила та воля аварів, і сама доцільність подальшого походу на антів, будила ратний дух і вселяла кожному тиверцю певність: це вирішальна мить. Коли являть себе достойно, так, як хоче князь, в цій січі зможуть уже й покласти край аварському вторгненню. Чули — це вирішальна мить і ліпша з усіх можливість переяти в супостата змогу!
Апсих теж вірив: буде так, як повелів. Опір тиверців у заступі зламано, Дандалу лишається піти слідом за вірними, розширити смугу вторгнення — і буде так, як замислив собі: три турми прийдуть і стануть у поміч тим, що тримають путь за Дикушу, решту Дандал пустить поза тиверським заступом, сіючи в ньому страх і смерть. Певність, що вдалий початок січі є запорукою вдалого завершення її, не примушувала оглядатися. Цілився на Дикушу і вів вірних прямісінько на Дикушу. Лише згодом, як вихопився з лісу і опинився в полі, а наспіла на той час днина розширила обрії, зупинив коня і розглянувся.
— А Дандалові турми не йдуть слідом за нами, — над’їхав і звернув увагу привідці один із терханів.