Заступ перестав бути заступом, а вириті в землі криївки — криївками. Їх вигідніш було залишити зараз і зустрічати супостата на рівнім місці, з сулицею напереваги. Єдине, на що годилися ті потайні в передранковій сутіні ями, то хіба як ловчі. Обізнаному легше заманити туди не пройшли через піші тиверські лави, принаймні до світання.
Князь теж був неподалік — на вежиці позад боролища, і все, чого сягав його зір, бачив. Про те ж, що діялося поза видимим для ока боролищем, доповідали гінці.
— Січа йде на рівних, — казали. — Та недовго буде такою. Обрів прибуває та й прибуває. Тисяцький питає, чи не час виводити на них кінні тисячі.
— Ні. Підете й скажете привідцям: на те най не сподіваються, принаймні скоро. Коли стане аж надто сутужно, най вводять у січу пішаниць, що дав їм у поміч. Та не всіх і не одразу: поміч ще буде та й буде потрібна.
Не те бентежило князя Радима, що в нього менше, ніж у обрів, воїв. Бентежило, що вони піші, звичайні ролейні[55] люди. Чи їм упоратися з кінними і он як вишколеними в постійних походах аварами? А все ж сподіваному нічого не лишається, як сподіватися. Одне, не вперше стоїть його піша рать супроти обрів, встигла пересвідчитися: може брати над ними гору, а друге, сам бачить: таки непогано стоїть. З раннього досвітку триває січа і все ще триває, в усякім разі, Дандал не досяг свого. Коли б досяг, давно був би поза першим заступом.
Сонце знялось уже над тиверськими долами, благословило життя на землі, а там, на боролищі, ворохобився та й ворохобився вир людський, знімалася й падала з усердним свистом криця. І чулися в тому вирі дзвінкі, схожі на перестук кузні[56] в корчениці удари, людський крик-погроза чи крик-прощання, а ще повеління іти туди й туди, робити те і те. Бо обри усе ще напирають і напирають дужо, їм не скрізь поступаються, а коли й поступаються, то всього лиш на мить. По тій миті знову збираються з силою, кличуть на поміч спритність, чи не останній вияв ратного духу, й кладуть супостатів собі під ноги.
— За нами наша земля, братіє! — кличуть за собою інших. — Не віддаймо цеї п’яді її, аби не віддати всю!
Ті з тисяцьких, що стояли далі від заступу, бачили: лише на самопожертві та відчайдушності воїв і тримається він. А чим пособити тим, що стоять у заступі, як зарадити неминучій біді, не відали. Пропустити третину чи й половину аварських лав на другий заступ, а решту взяти в мечі і доконати тут? То була б помітна полегкість, та є веління князя: другий заступ не виказувати, най лишається несподіванкою і тим уже пагубою для супостата. А ще ж і те знане кожному: лише скажи тим, що бороняться: оступіться, потім не збереш докупи. Мабуть, лишається одне: виводити з січі поріділі й знесилені до краю сотні, а на їхнє місце ставити свіжі і тим вимотувати аварську силу та стояти до пори до часу.
Зробили так раз, зробили вдруге й відчули себе твердіше: заміни не пішли намарне, обри оступились-таки, густо усіявши боролище трупом. А втім, оступилися недалеко і ненадовго: їм теж не забарилася надійти поміч, і вони, в свою чергу, потіснили тиверські лави. Коли так і далі піде, ставити на місце поріділих сотень нікого буде. І та невідворотна година недалеко вже, бігме.
Розглянувшись та прикинувши, що кого жде в недалекім часі, тисяцькі знову послали гінців до князя.
— Вчини щось, достойний, інакше не вистоїмо!
Князь гнівався, не хотів вірити тому, що казали, в тих випадках, коли з боролища над’їздив хтось із привідців, кричав: «Зрозумійте, не час!» А подався туди сам та удостовірився, і змушений був змінити гнів на милість.
— Оступіться трохи, — повелів тисяцьким, — виведіть обрів он на те поле. Зараз на них підуть наші дружинники.