Жах і стогін ішов землею Дулібською. Перла така чисельна рать, що зібраному під руку тисяцьких ополченню нічого іншого не лишалося, як оступатися, уповаючи на те, що десь має бути вже князь, а з князем усі дуліби, а з дулібами інші племена, та об’єднана слов’янська сила, котра одна може заступити цьому грізному супостатові путь і таки не дозволити йому топтати віками не топтану чужинцями землю.
Найбільшого жаху наганяли ті авари, що йшли першими. Потішені вдалим переходом через круті Карпатські гори, а ще тим, що за плечима в них он яка сила, що тій силі ніхто не зважується та навряд чи зважиться стати на путі, вимахували нагаями й гнали коней із видолинка на пригірок, із пригірка у видолинок, а надто, коли бачили попереду весь і передчували наближення поживи. Усе шукали чогось в халупах і поза халупами, а не знайшовши, помщалися на псах, що не хотіли миритися з чужинцями й кидались на чужинців, на літніх старцях, котрі не побажали втікати з молодшими й лишилися на подвір’ї, аби бодай якось захистити своє подвір’я, нарешті на спорожнілих халупах. Крик, гам, стогін ішов такою супокійною і такою звиклою за багато віків до супокою землею. Та чи не найпромовистіш казали про кару, що постигла людність Прикарпаття, високі дими над спаленими в злості оселями. Вони, яко вижі, позначали собою обшири вторгнення ліпше, ніж звідуни, оповіщали, куди простує аварська сила. А те оповіщення не тішило та й не могло тішити дулібів. Бачили-бо: аварські турми плавом пливуть по підгір’ю, і чи довго буде так — одні боги відають.
— Де ж князь? — питали один у одного. — Доки ж це ми оступатимемося та лишатимемо кревних своїх на поталу татям із чужкраю? Це ж не жарти, людове!
— А що вдієш? Чи наші сотні спроможні зупинити таку силу, як у обрів?
— Бодай на передніх, бодай із засідки, а маємо нападати й громити їх потроху. Най знають: супокою їм тут не буде. Земля наша непідвладна!
— Ай справді. Чому оступаємось та й оступаємось? Мусимо нагадати вже про себе, най і не надовго, таки стримати обрів.
Привідці не перечили завзятцям — думали. Коли ж настав вечір, покликали вивідників і звеліли їм: «Проникніть в обсаджену аварами весь і вивідайте, чи багато їх там, що роблять, які є пильні вночі».
Ждати довелося не так уже й довго. Зате звіди тих, що повернулися, нікого не потішили. Обри поцупили все, що можна було поцупити по оседках, та й подалися до табору, що його там десь обрала турма.
— Що вдіємо, братіє? — зійшлися на раду привідці. — Засядемо в надійному сховку та нападемо з нього на татей серед білого дня чи покладемося на поміч богів та вторгнемось у аварський табір поночі?
— Спершу вдармо, привідцю, на табір тих заброд та понаженім їм страху, а вже потім нападатимемо на них і серед дня.
— Ано, — пристали до тої ради й інші. — Доки обри занадто певні себе, варто напасти на них у таборі й потяти до ноги! Чули, коли вже нападати, то витинати треба до ноги!
Привідці ополченських сотень розуміли: не так просто проникнути у ворожий табір, хай і поночі. Та в своїй землі, в залісненім підгір’ї чому б і не попробувати? Чи обри так уже й всюди нишпорять? Чи вони заглядають у лісові пущі, в гірські ущелини? Торованими путями та путівцями здебільше ходять. Ось цим і варто скористатися. Причаяться дві-три сотні добірних воїв десь неподалік від аварського табору, діждуться, поки їхніх супостатів зморить сон, і впадуть на сонних опукою. А такий напад не буде марницею. Бігме, не буде!
Не все так сталося, як гадалось. А проте багато чого й сталося. І сторожу прибрали дулібські ратники тихо, і в табір проникли непомітно, ба й обринів приткнули до землі немало — кого мечем, кого сулицею. Аж поки котрийсь із них, несмертельно вражених чи ненароком розбуджених, не заволав не своїм голосом і не розбудив інших, а ті інші — ще інших.
Січі не було, принаймні справжньої. Налякані появою в таборі дулібів, а ще більше тим, що угледіли, збудившись, обри не стали ждати найгіршого й кинулися хто куди. Темінь багатьом із них допомогла, одначе й на землі залишилось немало. І все ж не цим вимірювався успіх ополченців, що ходили в нічну вилазку, як і не кіньми, яких залишили їм перелякані обрини. Страх, що його нагнали дулібські сотні передовій турмі аварів, став неабиякою пересторогою для всіх інших Апсихових турм. Далебі, так і поклали собі: перед ними об’явилася княжа дружина, бо спинили аж надто безпечний похід і стали збирати розпорошені по підгір’ю сотні.
Вони не набагато помилилися. Ополченські ратники здибалися через кілька днів на своїх потаємних путях із вивідниками князя Келагаста й довідалися від них, що дулібська рать вийшла уже на Дністер і стала заступом на його лівім березі.