Почалися приготування до січі. Обри намагалися проникнути у табір дулібів і вивідати, скільки їх, де стоять, дуліби — у табір обрів. А оскільки і ті, і другі виявилися занадто пильними, вивідини не тішили привідців.
— Ви можете бодай одне сказати мені, — допитувався Апсих у своїх терханів, — лише дуліби стоять перед нами чи й тиверці, росичі, уличі?
— До наших рук потрапляли поки що тільки дуліби.
— Ну, а ті, що потрапляли, що кажуть?
— Анічого.
— Як то — нічого?
— Вмирають лютою смертю, а не кажуть.
— Прокляття. З паннонських слов’ян є хтось серед нас?
— Чи привідця не відає: вони відмовилися іти на своїх кревних. Сказали, така була домовленість із покійним каганом: на будь-кого ходитимуть із аварами, тільки не на слов’ян.
— То ж із покійним каганом. А зі мною була така домовленість?
Посидів, погрозився на загірних слов’ян і вже потім сказав терханам:
— Мусимо проникнути якось у дулібський табір і вивідати, хто з ними. Одне, коли перед нами тільки дуліби, і зовсім інше, коли і росичі, і тиверці, і уличі.
— Росичі, уличі навряд чи встигли ісполчитися й прибути. Їм он яку треба здолати путь.
— А тиверці? Сим же ближче до Карпат, ніж дулібам.
Терханів менш за все тішило таке повеління. То тільки сказати легко: проникніть і вивідайте. Попробуй проникнути у дулібський табір, коли на тебе перший стрічний слов’янин тикне пальцем і скаже: «Братіє, це ж не наш!» Та не минуло й седмиці, як один із аварів пригнався на змиленім огирі й заспішив до Апсиха.
— Приємні вісті, хакан-бегу! Тиверці не з’єдналися ще з дулібами, вони за три-чотири денних переходи від нас.
Апсих підхопився рвійно й став на весь свій, достойний високого привідці, зріст.
— Це напевно?
— Певніше не може бути. Мої люди на власні очі бачили їх.
— Дандала до мене. І Башира також.
Їх немало є в його турмах, синів нині покійного вже Баяна, та ці два, а ще Форисин, Хафіз, Єлемунд виділяються найбільше. Такі, як Дандал, Башир — і літами, і мудрістю, такі, як Форисин, Хафіз — одвагою і доброю славою. Це і тішило Апсиха (пам’ять про Баяна свіжа ще в серцях аварських воїв, за його синами вони підуть у вогонь і в воду), і бентежило, признатися. Не раз думав, доки йшов на антів: чи на користь йому їхня слава?
— Кликав, хакан-бегу?
Зайшли буряно й стали перед ним, привідцею аварської сиди, на все згодні, до всього готові. А не сказали, бач, як кажуть інші: привідцю. Таки не визнають цього за ним.
— Ви не забули, що наказував вітець ваш, полишаючи нас?
— Таке не забувають, привідцю.
Ага, таки привідцю.
— Настав наш час, сини славного в родах аварських Баяна. Щойно мені стало відомо: анти не встигли об’єднатися. Князь дулібський вивів свою рать і став заступом на супротивнім березі Дністра, князь тиверський перебуває за три-чотири переходи від нього, з усього видно, іде на з’єднання з Келагастом. Інші анти, треба думати, і зовсім далеко. Повеліваю: ти, Дандале, бери свою тьму і не дай тиверцям з’єднатися з дулібами. Ти, Башире, поведеш свої одважні турми на дулібів. Не далі як завтра почнемо супроти них виправу.
— Лише моєю тьмою почнемо виправу чи всією аварською силою?
— Там побачимо.
— Хай буде так. А все ж хотів би знати перед тим, як іти на дулібів, скільки їх?
— Узнай, хто тобі не дає?
Башир вийшов із намету видимо невдоволений.
— Ти щось тямиш у цій його затії? — підозріло подивився на Дандала.
— Тямлю, чом ні. Хоче не допустити з’єднання антської сили, погромити антів поодинці. Я поділяю ці наміри.
— А що ти скажеш, коли тиверці погромлять тебе, а дуліби мене?
— Гадаєш, це можливо? Тих і других, буде більше ніж по десять тисяч?
— У них тільки княжих дружинників є по кілька тисяч. Скільки раті ополченської, того й сказати ніхто не зможе.
— А нас мало? З Апсихом залишиться ще сорок тисяч. Він на те й уповає, мабуть: коли анти ув’язнуть у січу, вдарить їм у спину і витне до ноги.
— Може, й так. І все ж чому він не сказав мені цього, коли питав, усією аварською силою вдаримо на дулібів чи тільки моєю тьмою?
IV
Авари встигли пересвідчитись за ці кілька днів: розкидана вздовж Дністра дулібська рать почала переміщатися, не інакше як зосереджується і має намір рушити на Баширові турми. Невже Апсихові пощастило ввести дулібського князя в оману? Бігме, справді повірив: у аварів ото тільки й турм, що стоять перед ним на Дністрі. Якщо так, хитрість, до якої вдався хакан-бег, — зумисне затримав у підгір’ї всю іншу аварську силу, подбав, аби між Башировою тьмою і підвладними йому сорока тисячами лягла спустошена земля, — може виявитися мудрою знахідкою і уторованою путтю до слави. Ось тільки чого коштуватиме вона його, Башировій, тьмі?