Світозар поривався сказати: «На чолі тої дружини стоїть брат мій, воєвода і княжич Данко», — та йому не дали можливості висловитись. Підвівся князь Велемир і сказав, звертаючись до Богодара:
— Мені, либонь, належить першому-висловитися з цього приводу. Тож і речу: княжич Світозар справді найдостойніший серед нас бути князем-привідцею всієї землі, най він і буде ним.
— Згода, згода! — пристали до його речниці князі, та не пристав на те Світозар. Тут-таки підвівся й запитав:
— А хто буде в такім разі стольником, коли я піду в князі-привідці?
Радні не знайшлися що сказати на те, а Світозар, користуючись їхнім мовчанням, дав волю речам своїм, як і мислям. То колись, казав, стольник був так собі, княжим нарочитим — і тільки. Нині не ті часи. Виникнуть якісь ускладнення у взаєминах із обрами — треба буде правитись до них і залагоджувати ті взаємини стольникові, попросять заступництва родаки, що залишилися під обрами, поїде шукати заступництва не князь-привідця, а стольник, складеться так, що муситимемо шукати спільників у ратних змаганнях з обрами, теж треба буде стольника і тільки стольника. А ще ж он скільки свого, земського клопоту прибавилося: тра розселити переселенців, треба подбати, аби вони мали до зими житло для себе і бодай якусь схованку-затишок для худоби. Чи князеві-привідцю до того буде, щоб дбати про це, щоб побувати всюди і знати, чого потребують переселенці? Ту повинність має взяти на себе хтось інший, і тим іншим совість і честь велять бути саме йому, стольнику.
Князі вгомонили, доки говорив, пристрасті і пристали до його ради.
Настав час послухати, що скажуть переселенці про свої бажання та потреби і що — князі переселенцям.
З цим князь уличів і звернувся до ради.
III
На тому стали тоді князі, з речницею княжої ради погодилося й віче: хай чільною землею на троянах буде віднині земля росів і полян, а чільним князем — їхній князь Велемир; стольником же при князі-привідці, як і княжим повіреним у потребах переселенців, призначити княжича з тиверців Світозара. Не виникло суперечок і з приводу поселення. Схоже було, що люд вічовий, надто старійшини, за якими йшов люд, зраділи такій раді — селити тиверців на обводах Улицької, а дулібів — Древлянської земель. Зраділи і охоче пристали до іншої княжої ради — не зволікати із спорудженням кушт[58], як і споруд для коней, подбати, аби була живність у відселенських куштах. До зими, а тим паче до поліття з частими дощами не так і далеко вже, яка може бути розмова, чого тут сперечатись? Згода з усім, пристають на все!
Тож і поскакали одразу по вічі поселянські гінці у весі та городища, а княжі — до воєвод і дружини. Одних кликали збирати люд, усе, що треба для спорудження жител, і правитись до визначеного старійшинами місця збору; іншим веліли забути на певний час, що вони дружинники, і змінити мечі на сокири. Робилося все це іменем стольника і князя, а ще — іменем земського віча, і робилося без зволікань.
Світозар не поспішав до відселенців. Хай збереться там люд, хай удостовіриться, що всі і все взяли з собою для нових поселян, як і для себе, і взяли достатньо, тоді вже осідлає коня й подасться на місце забудов.
Князі Києва, Втікичі, уличів виділили йому по півсотні отроків, аби мав кого послати в один, другий і в десятий кінець. Земля он яка велика, дарма що урізана мало не наполовину, мусить знати, чи всі діють так, як обіцяли, тим паче, що вісті не завжди надходили втішні. То тільки обіцянки були красні, коли дійшло до діла, люд не скрізь і не в усьому скорявся. Звідти валки з будівничими не вийшли тоді, як домовлялися, там вийшли, та не все взяли. Кожен норовить, аби менше лягло на нього і так частих та зморних повинностей, тому й уникати не уникає їх, і зволікає. А йому, стольнику Світозару, кожне таке зволікання — ніж по серцю. Бо в одвіті за всіх нині, і тих, що таборяться на обводах Улицької та Древлянської земель без крівлі над головою, і тих, що не поспішають стати в поміч бездомним.
Здавалося, все бачив і знав, дякуючи численним гінцям своїм. А проте не міг усидіти в Києві. Нерідко полишав замість себе сотенних і правився до тих, що зволікали. Тоді був рішучий і гнівний, часом до краю обурений і безжальний. І та безжальність робила своє.
Коли впевнився, що послав на місце спорудження тиверських та дулібських городищ усіх чи майже всіх, кого могли послати роди полян, росичів, втікичів та уличів, і сам подався туди, спершу до дулібів, потім і до своїх тиверців.
Данко, як і всі інші відселенці, усе ще жив у наметі. Йому, стольнику, теж розбили його неподалік. Передусім поцікавився в брата, чи багато прибуло до нього тих, що мають стати біля споруд.