— Правдиво кажучи, — знизав плечима Данко, — і ліку їм не знаю. В усякім разі, ті, що прибули, завзято взялися до діла.
— Яку ж повинність поклав ти на них? Всього лиш стинати та возити ліс, лупати камінь чи й на спорудження кушт у городищах, самих городищ ставиш?
— Хто до чого зугарен, того туди й ставлю. Як на мене, прибули такі, що все можуть, окрім хіба молодців. Я, признатися, менш за все доглядаюся до цього, у них, прибулих, є свої старійшини, вони ліпше за мене знають, кого і куди поставити.
— Скільки ж закладено городищ?
— Поки що тільки три.
— А треба не менше п’яти?
— Коли не більше.
— Як же воно буде? До зими явно не встигнемо зробити те, що конче треба зробити, а на зиму люд улицький, як і втікицький, піде до своїх осель. На передлітті[59], влітку звідтам його уже не витягнеш. Кожному треба буде засівати ниву, потім — полоти, ще потім — жати.
Пождав, що скаже Данко, і, нічого суттєвого не діждавшись, мовив:
— Постарайся, брате, аби якомога більше навезли тобі колод із лісу, каменю з каменоломень і землі на вали. Коли доведеться по зимі завершувати забудови самим, все ж легше буде.
— З цим якось обійдеться. Як упораємося з іншим?
— З чим тобто?
— Улицькі та втікицькі будівничі споживають поки що те, що прихопили з собою. Чим годуватимемо їх, коли вичерпаються ті запаси? Своїм десь серед зими вже не буде чого дати.
Світозар дивився на брата і не хотів вірити речам його.
— Була ж домовленість, що живністю люд, буде забезпечений. І той, що прибув у поміч, і той, що лишиться тут зимувати.
— Йой, брате, не видно того.
— Може, то тобі тільки здається?
— Коли б тільки здавалося.
Помовчав, досадуючи, і вже потім сказав:
— Посилай гінців до брата Радима, най допоможе, чим може допомогти, а я пошлю гінців до окольних князів і старійшин. Вода камінь довбає, не може бути, аби наша біда, як і наша правда, не додовбалися до найчутливішого місця в серцях, наших кревних.
І знову стольникові посланці гнали коней в один, другий, десятий кінець. Та й сам стольник не засиджувався на одному місці. Правився до князя уличів і не повертався звідти, доки не домагався свого, заїздив до кревняків своїх, втікичів, — і знову не залишав їхніх осель доки не впевнювався: хури з борошном, крупами, медом, як і гурти молодих бичків, в путі уже, правляться-таки на захід сонця, за Буг.
А ще ж були дуліби і була вдвічі, коли не втричі, більша потреба в живності для дулібських переселенців, котрі втекли з своєї землі без будь-яких припасів, лише з мечами та кіньми, а то й без них. Ано, коли прибув туди та приглянувся, як живуть, що споживають, і зовсім занепав духом. Бо знав: цього разу живність доведеться канючити передусім у древлянського князя, а він, крім усього іншого, й скупий надміру. Коли дійшло до зустрічі, те й робив, що хмурився, та являв невдоволення повинністю, та нарікав не знати на кого. Відав-бо: нікуди не дінеться, змушений буде не лише людей та коней дати, живність також, а проте огинався, знай бубнів щось собі під ніс та косував на стольника очима, так ніби стольник може розжалобитись та не взяти чогось із того, що вимагає.
— Затям, — застерігає древлянина Світозар, — мої люди повсюдно є, не сьогодні, то завтра знатиму, послав чи не послав ти те, що належить послати відселенцям. А довідаюсь, що не вволив волю віча, сяду купно з усім людом, що є при мені, у тебе в острозі й сидітиму на твоїй шиї до тих пір, поки не буде так, як і належить бути. Римляни в такім випадку знаєш, що казали? Двічі дає той, хто невчасно дає.
Геть занедбав себе стольник Світозар у тих мандрах по околіях, примітно осунувся, а все ж ні в чому й нікому не поступився, поки не домігся свого.
Клопоту того вистачило до самої зими. Взимку ж, як завіяло холоднечею, і обида підстерегла в путі. Ледве добився, знесилений неміччю, до Києва, а в Києві як зліг у тепле ложе, то вже й не підводився з нього до самого Коляди. Перші кілька днів лише жар чув у тілі та неміч долала, а потім і до запаморочення дійшло. Хто відає, чи й випручався б із лабет вогневиці[60], коли б не турботи князя Велемира. Спершу сам навідав, затим поставив коло нього баянів[61] своїх, а вже баяни виконували його, Світозарову, волю. Доки міг повелівати, звичайно. Як виходжували, коли губив тяму, то вже їм одним знати. Казали опісля, що дотримувались його ескулапських приписів, та, помічав, не гребували й своїми. І напували лише їм відомим зіллям, і розтирали настоями на зіллі.
Скільки лежав опісля, вичунюючи, стільки й думав: як там зимується їм, позбавленим отньої землі і отнього тепла біженцям? Випали великі сніги; замело путі, да так надійно, розповідають, що ні пройти, ні проткати. Вважай, до самого передліття не буде вістей звідти. Ані проб’ються через сніги, ані докличуться. Самі змушені будуть боронитися від злигоднів вигнанських і виборювати у матері-долі право на життя в необжитій землі. А чим і як? Ано, чим і як?!