Бідний люд. Таке безліття обсіло його, впало, гейби сніг на незахищену голову. Тиверці, вважай, від навали ромеїв, а дуліби — від появи в їхній землі Германаріха та його лютого нащадка Вінітарія не знали подібного до того, що мають нині, лихоліття. Всяке бувало, і несподівані вторгнення татей із чужкраю, і ще несподіваніша смерть настигала тих, що зазнали вторгнення, втрачали житла, живність, усі, які мали, набутки, ба навіть із землею своєю змушені були прощатися, гнані голодом і всяким іншим безліттям, що його породжує голод, а такого наглого прощання з своєю землею, по суті втечі з своєї землі, не було ще. Втекли, у чому стояли, і лишилися в засніженім полі чи лісі, з чим утекли.
Коли прощався з тиверцями, казав їм: «З вами княжич і воєвода Данко, він подбає, аби було пристанище і була живність»; коли полишав дулібів, також казав: «Уповайте на князя свого Мезаміра, а ще почувайте себе єдиним родом — і здолаєте безліття, що випало на вашу долю». Нині ж, дивлячись із вікна на замети, не почуває в собі віри, не має й певності, що буде так, як обіцяв. Бо стала між ним і ними зима, бо люд землі Троянової, що міг би прийти такої години на поміч, лишився сам по собі, а відселенці — самі по собі. Єдине, що бодай якось живить ще іскру сподіванки, є віра: людина — найдосконаліше створіння, вона і на краю безодні повинна встигнути розглянутись і порятувати себе. Йдеться ж бо не про щось недосяжне, аж геть нездійсненне, йдеться про спроможність перебути зиму.
«Бідкаюсь цими, — ловить себе на думці, — що втекли від аварів. А як-то почувають себе ті, що лишилися під аварами? Що з дулібами і що — з Данаєю? Люд її відмежувався від світу, а заодно й від аварів, недоступними заметами й зорює в куштах, принаймні до передліття не знатиме насилля. Для нього поки що тільки й прикрості, що не повернувся хтось із кревних з боролища, тільки й тривоги, що по зимі об’являться обри і почнеться те, чим лякають. А Даная зараз уже перебуває під п’ятою в обрів, коли й залишилася в своїм теремку, то не як княгиня, всього лиш як підвладна їм жона колишнього князя. Чи він, Світозар, не знає, хто такі авари? Чи ті варвари серед варварів зважать на те, що була княгинею, що має богоподібний лик? І збиткуватися можуть, як над усіма іншими, і неволити, як усіх інших.
Стольник полишає засніжене вікно в одведеному йому київським князем теремку і звільна ходить по просторій кліті. З кутка в куток, і знову з кутка в куток.
Як же це сталося, що Даная залишилася під аварами? Не захотіла покидати люд свій напризволяще чи аж надто вже гнівна була на князів землі Троянової за те, що віддали її на глум і наругу аварам? Невже не тямить: нічого іншого не можна було вдіяти. Ніби ж не належить до легковажних, швидше навпаки — до твердих у намірах своїх, ба навіть одержимих. Затялася, видно: не піду — і край, ліпше вже під супостатом бути, та на своїй землі, аніж в підсусідках у зрадливих родаків. А того не подумала: це ж не хто-небудь, це — авари. Чим пособить людові своєму, коли сама буде підневільна? Чи хтось із аварів зважить на її заступництво, знаючи, що не сидить на столі і не має сили, яка могла б примусити слухатись її?
«Пусте затіяла ти, добронравна донько нещасливого племені. Пусте і згубне. І коли надумала являти гординю, норови свої. Ано, коли! Як вишукалася нагода бути вкупі, не ховатися з присухою, що так єднала нас в наші ліпші літа. Була б зараз тут, удвічі більше зробили б для тебе і твого люду, аніж зможемо зробити, перебуваючи нарізно. Присяйбіг, удвічі, а то і втричі. Гадаєш, рада твоя не потрібна була б мені чи тепло серця завадило б? Ми ж не підсусідки були б із тобою у князя Велемира, бігме, не підсусідки!»
Тієї ночі довго не спав та й до сну відійшов із помислами про Данаю. А прокинувся — теж не міг про щось інше думати. Приходила й бентежила серце, дивилася з свого далека зболеними очима — і знов бентежила. Аби забутися якось, покликав до себе княжих лічців, що баяли[62] його, коли згорав від вогневиці, й повів із ними бесіду про Гіппократову науку, що нею славляться Греція, Рим, Візантія, про інших великих лічців, потім княжих баянів слухав, сподіваючись забути в тій бесіді тривоги минулої ночі, бентеги самотності серед білого дня. Та дарма. Доки бесідував, доти й перебував поза бідканням Данаїною долею, усім, що йшло на нього купно з тривогами про Данаю. Усамітнювався — і знову бачив її перед собою, лягав перепочити — і чув той давно і добре знаний клич: «Світозарку! Зболений сон мій, воскресла надіє моя! Чи ми ще будемо колись укупі?»