«Вона таки кличе мене, благає рятунку», — думав Світозар, збудившись, і довго не спав уже по тому, перевертався у ложі та пригадував утаємничені зустрічі з Данаєю, крадені в ночі спільні утіхи, що видавалися тепер чимось до щему солодким і знадним, якимсь утраченим Вираєм.
IV
Наприкінці місяця студня[63] стихли вітри, влягалися завірюхи, і молода пагінь київських родів дружно висипала раннього вечора на засипані снігом вулиці. Молодці, дівки, підлітки навіть покинули оселі, нікому не сидиться цього вечора вдома. Старші бредуть попереду з Козою, несуть у руках великі, освітлені зсередини божі подобизни, молодші тягнуть за собою сани-залубні, на яких чинно возсідає Коляда — святково вбрана дівка. Всі інші — і підлітки, і старші — долають високі снігові замети і весело співають:
Такі ж співи чи всього лиш гам чути й на суміжних вулицях, по всьому городу Києву. Дива в тім мало. Сьогодні велике свято — народилося нове сонце. Від самого місяця червеня[64] змагалося воно з демонами темряви, які норовили погасити світло, наслати на землю; суцільну ніч, люті морози та снігові завії. Нині сконали демони. Яре сонце взяло над ними гору. Вдягається десь у святкове вбрання, сідає на золоту колісницю, запряжену трійцею коней-зміїв, і виїздить чи виїде невдовзі на літню путь. Сяятиме тепер з кожним новим днем ясніш та ясніш, кидатиме свої промені-стріли на закуту Морозком землю — і луснуть вериги Морозкові, стануть сніги і потечуть у доли, а вже як потечуть, прийде на землю теплінь і благодать. Як не радіти цьому: новий рік гряде, Коляда торжествує. Пробудиться під щедрим на добро сонцем земля, усе, що є живого на землі, заграють соки в травах та деревах, у молодому тілі кожного. А то над усі свята святої життя бере гору над смертю.
Тож і радіють дівки та молодці, залюбки долають снігові гори й колядують під вікнами:
— Господарю-володарю, чи знаєш ти, який нині день?
— Знаю, знаю! — збадьорено озивається Світозар і поспішає відчинити двері.
— Чи ждеш у себе Коляду та колядників?
— А так! Заходьте, дівоньки, і ви, молодці, колядуйте.
Їх немало. Запрудили собою не лише простору кліть, а й передкліття. І заспівали злагоджено:
— Спасибі, дівоньки! — кланяється стольник. — Спасибі й вам, молодці, за радісні вісті, за спів-усолоду.
— Спасибі й вам, господарю, що пустили поколядувати.
— А чим ми почастуємо колядників? — обертається Світозар до челядниці.
— Слава богам, частувати є чим. Хай проходять, сідають за стіл та відвідають куті, узвару, а я внесу тим часом меду, вепрятини смаженої. Проходьте, дітки, вістуни гожі, співайте-веселіться в нашій господі. Хай буде вона веселою всеньке літо.
По кутках стольникової оселі, як в усіх нині, стоять необмолочені снопи, на столі — чересло від плуга. Засіватиме він на цьому передлітті ниву чи ні, а хоче, бач, аби родила вона, аби кроти та миші не точили збіжжя.
Сміх, жарти, співи, частування. А на прощання знову співи та побажання. Господар віддячує колядникам за ті щедрі побажання дарунками — кладе до міха, що висить через плече міхоноші, пироги, мед у куманці, засмажених тетеруків.
Не встигла влягтися по цих колядниках тиша, як інші вже стукають у вікно:
— Дозвольте поколядувати!
— Просимо, просимо! Та не стійте ж на морозі, заходьте до оселі.
І знову дзвенить пісня, лунають дзвінкі молодечі голоси, чути побажання добра-достатку в господі, на ниві, в оборі, медуші[65], зичення щастя-долі усім, хто є під крівлею щедрої на дари оселі.
І так до глибокої ночі, аж поки вона не зморила всіх — і господарів, і колядників.
«Щасливий день, — думає Світозар, відходячи до сну. — Щасливий і радісний. Чи то й всеньке літо буде таке?»