Довго ще лежав у теплі та згадував свіжі молодечі личка, осяяні радісним сяєвом-блиском очі, чув дзвінкі дівочі голоси. Скільки в тому співові-щебеті людської віри, надії, ба навіть певності: буде так, як хочеться. А заснув, і в сні приверзлося схоже на те, що наяву.
Ішов він, кимось кликаний (а ким, і сам не знає), засніженим Києвом, за ті його обводи, які упали в око і закарбувалися в мислі, коли повертався від Мезаміра і його дулібів. Йшов та йшов, аж поки не завважив: десь із засніженої на овиді далини вихопилася запряжена в залубні трійка коней. Вона помітно зближалася, так помітно, що Світозара насторожило те і змусило зупинитись. Коли ж та шалена, гнана через замети трійка наблизилася, радість відчутно залоскотала в грудях: хтось знайомий сидів у залубнях. Пізнати одразу не пізнав, та серцем відчув: таки знайомий. І коні знайомі, і шалений лет їхній десь бачений. Замети круті, і залубні то провалювалися, пірнаючи між них, то знову вихоплювались, так дужо і рвійно вихоплювались на снігові пригірки, здавалось, відірвуться, набравши розгону, від землі й полетять у небо. Та ось вони звернули раптом ліворуч. Доволі круто звернули і явили йому ту, що сиділа в них, одягнена в біле й прикрита яскраво-червленою веретою[66]. Нічого не сказала та жона Світозарові, лиш обернулася в його бік і винагородила звабним сяєвом преліпого виду.
— Данає! Куди ж ти, Данає! — заволав зляканим голосом. — Там Дніпро! Там крутопадь!
Не почула чи не захотіла чути, сягнула купно з залубнями, запряженою в них трійкою коней униз, і тільки віддалено згасаючі звуки пісні її долинули звідти:
Прокинувся, а надворі день уже, і хтось нетерплячий добивається в двері.
— Там є хтось? — покликав челядників. — Відчиніть.
І швидко став одягатися.
У передклітті чекав на нього посланець від київського князя.
— З Новим роком, стольнику!
— Спаси біг. Тебе також.
— Володар наш, князь Велемир, і його жона, княгиня Росава, запрошують тебе розділити з ними святкову радість і святкове застілля.
— Так є вже пізно?
— Не так щоб, а все ж просили не баритися.
— Скажи, невдовзі буду.
Княжа оселя веселила око пишнотами вишивок, різьблених прикрас. Та й господарі не поступалися цим. Одне, вразили Світозара не по літах веселим молодечим видом, а друге вбранням. На князеві святкова сорочка, оздоблена позолоченими бляшками, довга, нижче колін, і підперезана, як і належить, вузьким шовковим поясом. Комір, поділ, манишка та й рукави щедро вишиті червленими та чорними нитками. Ногавиці теж із барвистої заморської тканини, черев’я — з червленої уснії. Усе це надавало високій і дужій статурі князя святковості, ба навіть молодості і знади. Княгиня ж Росава, діти її, що стояли поруч і тулилися до матері, тим, паче приглянулись гостеві. Такі младомладі і такі гожі були, що в Світозара серце йойкнуло і не забарилося збудити непрохану в цей день і серед цієї святковості думку: «А де твоя жона і де твої діти, Світозаре?» Проте знайшов у собі силу перебороти ці жалі і затримав погляд на княгині. Вона видалася йому аж надто тихою та сором’язливою, силилася осміхнутись а чи сказати щось, одначе не годна була підшукати потрібне слово і лиш наливалася червінню та виказувала все одразу — і радість, і сум’яття.
Червінь щік її доречно доповнювали вбрання — білу, з червленою каймою хустку-убрус, спадаючу до самих п’ят туніку з барвистої заморської тканини, наверхник, такий доладний на ній, як і туніка, свіжо вишита по подолу, на рукавах, на комірі.
«Вона у Велемира не перша», — подумав, а вголос сказав:
— З Новим роком, княгине! — вклонився. — І тебе, високо вознесений над землею нашою князю. Най він буде щасливим для вас, роду вашого. З Новим роком, малята, — присів перед дітьми і обдарував їх дарунками.
— Спаси біг, — подякувала за всіх Росава. — Проходь, стольнику, та сідай на краснім кутку нашого терема, хай буде красним для нас все літо.
— То місце господаря, ясна княгине.
— Ба ні, — скинула з себе ніяковість і заясніла ще дужче. — Завжди — так, а нині — ні. Ти перший завітав до нашої оселі, ти й будеш тим Дідом Морозом, що обдаровує в цей день щастям-долею.
Її запросини підтримав князь, і задзвеніла в оселі невимушена, ніби між давно знаними, бесіда, вишукалися дотепи, жарти, не бракувало й розповідей про життя-буття їхніх родів у міжріччі Росі та Дніпра, про вітців, дідів, які знались із тиверцями, не раз і не двічі ходили до моря і за море, купно дбали про закон і благодать у землі Трояновій, насипали вали та споруджували остроги, сторожові вежі по обводах, єднались на січу з супостатом, що ліз у їхні городи, й правились на супостата за доли та гори.