Княгиня не засиділась біля них — почали сходитися гості, і вона подалася зустрічати захожих та припрошувати до столу, затим правила челяддю, яка носила вже страви та заставляла ними столи.
Що більше збиралося люду, то певнішою ставала Світозарова мисль: князь Велемир запросив на гостину мало не всіх чільних мужів, що є у Києві. Буде достойний новорічного свята пир і достойне такій нагоді веселіє.
«А як-то тим, що гибіють, занесені снігами, на відселенні, що нишкнуть най і по куштах, все ж під обрами? На що вони уповають нині і чи уповають взагалі?»
Кожен із тих, що переступають поріг гостинного терема, норовить велемовніше і сердечніше привітати князя, княгиню. Чути їх улесливі чи дотепні словеса і за столом, не бракує й іскристого чи просто добродушно-веселого сміху, а Світозар усе ще не може прогнати від себе невідступну думу про кревних, що опинилися під аварами чи терплять муку через аварів, як не може зрушити з серця й каменя, що поклали ці думи колись, кладуть і нині. Такий, що підвівся б і пішов, коли б це зручно та можливо. Бігме, зовсім зайвим почуває себе серед веселих та щасливих, хоча новорічне щастя, як і веселіє, он яке доречне.
«Це княгиня Росава купно з дітьми своїми розтеребила в мені давню і невигойну рану. Ано, побачив, яке воно, людське щастя, — і збагнув, як багато втратив, не замавши Данаї яко жони. Сплив час, спливли за часом її пестощі, крадені ночами утіхи — і нічого від того, що було утіхою, не лишилося».
Що ж має робити? Податися по зимі в Дулібію і вихопити звідти Данаю, поки можливо ще, доки не пізно? А чи Даная погодиться піти? Що, коли справді розгнівалася на князів землі Троянової, а відтак і на нього, свою завчасно згаслу надію?
Київські мужі, нинішні княжі гості, не приховували того, що, було в них на мислі, надто коли пригостилися медами. Хвалили князя і хвалились, мріяли уголос про те, що жде їх, родаків їхніх завтра, післязавтра і почували себе он якими обнадієними. Одначе Світозар не міг не завважити, чуючи ті голосні бесіди: мислі захмелілих мужів вертяться здебільше довкола їхніх та ще княжого родів, рідше — довкола потреб Києва, Поляно-Роської землі. Уличів не згадують, дулібів, тиверців — і поготів.
«До нашого безліття їм байдуже, — став на мислі і схилив обважнілу голову на руки. — А що ж буде далі, коли втрата Дулібії і Тивері відійде в давнину і стане звичкою? Погодяться з тим та й забудуть, що була колись он яка спільність і була знана в світах могуть? Ні, ці настрої слід гасити в зародку. Я ж, може, на те й поставлений на місце стольника, аби щось значити в землі Трояновій, а не просто собі бути при князеві-привідці».
У тому застіллі Світозар не зважився ділитися з Велемиром своїми утаємниченими намірами — не той день і не той час, не ті довкола й люди. Зате через місяць-півтора, коли випала нагода зустрітися і уже в своєму теремі, а мислі і наміри стали певнішими, не ходив довго блудом, одразу і без жартів запитав князя-привідцю: чи є в Києві і його околіях співці-гуслярі, гудці-скоморохи та каліки перехожі?
— Ні тих, ні других, ні третіх не бракує. А нащо вони стольникові?
— Коли потепліє і потепліє по-справжньому, допоможи мені зібрати їх докупи. Діло маю до них.
Велемир явно не розумів затії свого стольника, дивився на нього зачудовано і відмовчувався. Світозар завважив те і не став зволікати.
— Маємо знати, Велемире, що діється в Дулібській, Тиверській землях. І не тільки там, у Паннонії, Гепідії, між слов’ян, що під обрами і поза обрами, також. А ще у землях сусідів їхніх — ромеїв, франків, як і наших — кутригурів.
— Отак?
— Отак, княже. Цій братії — і калікам, і співцям-гуслярам та скоморохам — усі путі відкриті. Най ідуть ними, доглядаються та дослухаються і шлють нам свої звіди. Маємо знати, що замишляють на поневоленій землі обри, що робить і як мислить заверижений ними люд, про що дбають сусіди їхні.
— Не перечу, знати треба. Та, може, не зараз? Може, спершу маємо згуртувати силу, спроможну піти на аварів.
— Тоді особливо треба буде знати, та зараз теж не завадить.
Сказав багато Велемирові, та сказав не все. Не так знає він київського князя, аби одкривати йому, окрім помислів, ще й порухи серця. Наміри стольника — одне, а наміри мужа — зовсім інше. Кому, крім нього, треба знати, що серце його зазирає далі і зважується на більше? Сам ставав, спонукуваний жалями, на мислі, сам і робитиме її ділом: добуде чи не добуде собі Данаю, то вже як складеться, а волю землі Трояновій має добути. Вітець і мати брали злюб затим, щоб дати їй надійну твердь — дітей-оборону. У нього не склалося так. Злюбні узи з Данаєю були солодкі, та не дали нащадків, тож мусить себе класти на жертовник в ім’я волі і благодаті, як і в ім’я примирення з братами. Ано, в ім’я примирення також. Кожен мусить чимось платити рідній землі за те, що народився на ній. Це й буде вона, його дарствениця[67], а коли має провини, то буде й покута.