— Це все, що хотів сказати на прощання. Завтра рушите у визначені кожній турмі оджаки, і хай допомагає вам у помислах і діяннях ваших Тангра[71].
І заголосила Дулібія на всі потривожені вторгненням, чужинців околії. Бо мало було по оселях мужів, усе жони та діти. А яка в жон та дітей бронь, з чим вони можуть вийти на захист набутків своїх? Лише з плачами та благаннями, іноді ще з наміром кістьми лягти, а не поступитися останнім, що мають. Тоді злітали над непокірними нагаї і чулися вже не тільки плачі та благання, чувся й той, що крає серце, вереск. Авари не зважали ані на те, ані на друге, брали своє і йшли до інших, а ті інші, бачачи, чого удостоїлись за непокору сусіди, шукали захисту в терханів, коли вони об’являлися неподалік: «Перед вами були вже авари і взяли половину: пощо ж і не добірки ділите навпіл?» Та дарма, тут-таки пересвідчувались: від терханів, крім нагая, іншого милосердя не буде, і бігли за давньою родовою звичкою до старійшин: «Підіть, достойні, — благали, — вгомоніть насильників, заступіться!»
Чи могли знати, що терхани не зважать на благання, бо мають повеління: не являти милосердя, а старійшини віднині такі ж підневільні, як і вони? Відколи пам’ятають себе людьми, мале й доросле знало: слово старшого в роді — повинність для молодшого, а слово старійшини — закон для всіх. Удостоївся від нього похвали — вважай себе винагородженим найвищою винагородою, а заслужив докору — маєш змиритися з тим і робити так, як велів старійшина. Тож і старійшини не розкидалися з похвалою, а коли вже визнавали за потрібне заступитися за когось, певні були, їх не ослухаються. Стоять-бо на сторожі закону і покону, а їхній закон, як і покон, — чисте золото правди. У кого зніметься на такого рука, тим паче, коли старійшина стане на захист вдови? Вірили цьому і уповали на це, як уповали, певно, й старійшини: покони в людей не однакові, та закони — для всіх закони. Тож і нині йшли на клич вдів поважно, ставали перед обрами твердо й старалися умовити: схаменіться, люди, та не встигали виголосити його, слово заступництва, як одразу ж розплачувались за ту свою зухвалість: обри ошкірювалися й били старійшини по чому бачили.
Від того видива холонула кров у жилах, хай не одразу, через пагубно вбивчий страх і відчай, все ж приходила певність: коли вже обри і на старійшин знімають руку, добра не жди. Їх, дулібів, віддано на поток і пограбування[72], над ними збиткуватимуться, як кому заманеться і коли заманеться.
Зболено трубила, оповіщаючи на всі чотири сторони світу про нечуване лихо, земля, волав до неба і благав заступництва люд, а битими й небитими путями Дулібії правилися та й правилися кінні. В один і в другий кінець, рано, вдень і надвечір. Ті везли чи гнали нахапане по весях, ті їхали по не нахапане ще чи мали повеління згуртувати дулібський люд і покласти на нього ще одну повинність — іти з возами та кіньми в ліс, стинати дерева й возити колоди у визначені терханами городища, пішим правитись до тих-таки городищ і споруджувати там аварські тверді — де тільки житла, а де й остроги.
Звиклі за сотні літ мирного життя до лагоди в родах і між родами, дуліби ніяк не могли повірити, що безчинства аварів у їхніх весях благословилися зверху. І згадалося їм у тій тузі та скруті: є ж у них княгиня! Усі і всюди подейкують: не захотіла втікати купно з іншими за Горинь, лишилася в своїй землі, під тими ж обрами, а лишаючись,сказала нібито: «Як можу покинути люд свій у біді? Ділила з ним радощі, мушу ділити тепер і горе, княгиня-бо є йому». Коли то правда: була й лишилася княгинею, повинна заступитися, відвести від них силою своєї верховної десниці напасть, що стала нестерпною мукою. Ано, повинна!
І пішли ходаки-старійшини лише їм знаними путями до стольного города свого, а в городі стали шукати утаємничену стезю до Данаї. Знали, вона перебуває тепер у теремку, примітно віддаленому від княжого терема, де обсівся привідця аварів Форисин, а все ж вірили: хай це і в однім острозі, обнесенім недоступним валом, немає заказаної путі, коли є бажання здолати її. Не можна пересягнути ані вдень, ані поночі через вал, обминуть сторожу, що туманіє на воротях і ні з ким не стає на розмову, вдадуть із себе баянів, яких кличе заслабла княгиня, пристануть до тих, що доправляють княгині і її челяді живність, а таки проникнуть у дитинець. Та й Даная не заперта в своєму теремку, виходить у город пішо, виїздить на конях. Хто хоче здибатися з нею та виплакати біду свою, той здибається і виплаче.