— Я чула вже і знаю, — казала княгиня одному з ходаків, казала й другому. — Обри пустили вас на поток і пограбування. Та що вдію, достойні, коли на моє слово ніхто не зважає.
— Ти ж княгиня в землі нашій. Ачей не заперечують же: була й лишаєшся нею. Іди й наполягай, домагайся, аби визнавали за таку й прислухалися до твого голосу.
Ходила й думала, зупинялася і знову думала.
— Гаразд, — пообіцяла зрештою. — Я ще раз піду до посадника й домагатимуся полегкості для люду. Одначе й ви не полишайте мене саму, приходьте й кажіть, що і як. Будемо єдині, гляди, чогось і доможемося.
Не вельми сподівалася, що примусить терхана бути стриманішим і обачнішим на місці посадника. А все ж певна була: таки піде до нього. Раз пообіцяла, мусить піти й бути твердішою теж мусить. Що це вони справді надумали? Одні пройшлися по землі Дулібській і забрали все, що було ліпшого, другі йдуть і теж беруть. А з чим залишиться поселянин? Те ж, що розповідають старійшини, не щось інше, таки повне пограбування і безсоромний ґвалт.
Угомонившись за ніч, сказала сама собі: «Усе, що чула, дуже схоже на правду, а проте чи така вона, мушу і на власні очі побачити, хоча б і в ближніх околіях. Ітиму ж до посадника он із яким гнівом та звинуваченням, Маю бути певна, що звинувачую по праву».
Далеко, як виявилося, не треба було їхать. Одразу за Волином, на полуденно-західній околії його, почула стукіт сокир, туди ж правилися повози з лісом, чулася гортанна аварська річ, чиїсь роз’яснення чи виправдання.
— Заверни туди, де юрмиться люд, — повеліла возниці.
Запряжені в повоз коні йшли розмірено, одначе швидко. Не встигла розглянутися як слід, звідки возять ліс, чи багато таких, що возять, уже була на місці забудови.
З обрами не стала бесідувати, пішла до дулібських здателів[73].
— Боги в поміч, людове.
Спаси біг, княгине.
— Що то буде? — показала на великий, тільки-но започаткований зруб.
— Гридниця.
— І там?
— І там також. Привідця обрів тлумачив, коли починали забудову, це буде їхній осібний острог. Отакі, як ця, споруди-обиталища — для кожної з аварських сотень, отам стоятиме терем привідці, там житла для терханів. Уже опісля, як зведемо всі ці споруди, обнесуть забудови валом.
— Чому ж не в наметах житимуть, як звикли?
Здатель знизав плечем.
— Хто їх знає. Либонь, бояться наших морозів. Або нас.
Кивнула розуміюче і вже потім питала далі.
— У лісі, на повозах усе наші люди?
— Усе наші, достойна. Обри лиш наглядають за ними.
— І багато там люду?
— Вважай, у п’ять разів більше, ніж тут.
Хотіла було йти вже до свого возниці, та передумала враз і знову звернулася до здателя.
— Чи не відаєте часом, такі, як цей, остроги лише у Волині споруджують чи ще десь?
— Нібито кожна турма споруджує собі житла. Мабуть, то будуть заодно й остроги.
— Далебі, що так.
Назустріч ішли та й ішли повози із тесаними вже, готовими лягти в зруб колодами. Княгиня, либонь, хотіла переждати, доки проїдуть вони, й тоді вже рушити в зворотну путь, та раптом примітила: один із повозів зупинився у вузькому місці між колод і затримав тих, що напирали ззаду. Обри кинулися туди, кричать, повеліваючи, деякі вихопили вже й нагаї, вимахують, ба й періщать ними винних.
Пішла, спонукувана серцем, ближче до стовписька і того гаму, що зчинився над ним, і тільки тоді, як наблизилася, завважила: у повіз, що зав’яз між колод, запряжені не коні, а младомладі жони, ба навіть дівиці. Поривалися вжалені нагаями, то в один, то в другий кінець, не відаючи в страху, що їм робити: тягти непосильно важкого повоза, доглядатися чому зав’яз він, чи захищати себе від дошкульних ударів.
— Схаменіться! — голосно крикнула Даная і стала між кінними обрами та жонами. — Що все це значить? Хто дозволив?! Хто посмів запрягати в повоза жон?
Її, з усього видно, не зовсім розуміли, а все ж, завваживши, хто протестує і як протестує, спинилися на мить, і та мить надала княгині ще більшої певності.
— Негайно звільніть жон! — повеліла вже. — Гей, мужі! — обернулася до здателів. — Витеребіть повоза з ковбані, звільніть путь для інших.
Сказала — і перша кинулася визволяти жон та дівиць із упряжі. Хтось із обрів, либонь, привідця, намірився було зашкодити їй, та виступив наперед воєвода Виштак, який супроводжував Данаю, і застеріг:
— Це княгиня. Не смій ставати на заваді!
На той мент надбігли дулібські мужі, підхопили повоза й доволі легко прибрали його з путі.