Даная звільнилася тим часом і стала перед старшим з-поміж обрів.
— Це ж хто дозволив таке, питаю? Хто посмів чинити, над людом глум?
Обрин белькотав щось, і з усього того белькотання зрозуміла одне: Форисин.
— Я буду мати бесіду з Форисином, — спокійніше вже сказала обрину. — А ти негайно ж відпусти цих жон, як і тих, що є десь, і не смій більше запрягати їх у повози. Мало вам мужів? Чи немає на те худоби?
Коли вже йшла до свого повоза, спинилася й сказала жонам:
— Йдіть, людове, додоме. Йдіть і будьте вільні.
В отній терем, волостелином[74] якого був тепер терхан Форисин, пішла одразу ж і доволі рішуче. Обри завважили те, однак не посміли затримати — княгиня все-таки. Лише ті, що біля самих дверей стояли, заступили їй путь.
— Терхан не приймає. У нього рада.
Хотіла було сказати: тим ліпше, а все ж не посміла. Можуть затятися і не пустити до Форисина. А то ганьба для неї, княгині.
— Коли завершить раду, скажете свому привідці: я волію бачитися з ним.
Обернулася й пішла звідти така ж рішуча й гнівна, як і тоді, коли на зустріч із Форисином простувала. І в теремку своїм не скоро заспокоїлася. Ходила від порога до супротивного йому вікна, від вікна — до порога й розпалювала себе гнівом, метала погрози. Такою погрозливо-гнівною постала й перед Форисином, коли покликав.
— Це ж як розуміти, тудуне? — напустилася з порога.
— Що саме?
Форисин не являв особливого гніву на княгиню — він був чи не вдвічі молодший за неї, хоча й вдоволення від того, що напустилася он як, теж не помічалося на його виду.
— Авари обіцяли нам, коли вели перетрактації з оборонцями Волина: в разі замирення і покори візьмуть під своє накриття люд дулібський і його землю, повеліватимуть нам жити за своїми законами, одначе поважатимуть і наші покони. Де вона, та повага? Чи посадник відає, що його терхани дозволяють собі он яку сваволю і дійшли до крайнього глупства — запрягають дулібських жон і дівиць у повози, возять на них дерево з лісу?
— Відаю, княгине, — відповів не моргнувши.
— І дозволяєш цей глум?
— Над людом дулібським — ні, а над непокірними, тими, що зневажають нас, яко аварів і витязів, переявших у ваших мужів славу, і не таке ще можемо дозволити собі.
Не одразу й второпала, що він каже, — така була збуджена та гнівна. Форисина, видно, обурило те.
— Ті жони і діви, — пояснив, хмурячись, — яких ти бачила в упряжі, відмовилися взяти злюб з аварськими воями і терханами. Накажеш милувати таких?
Чула, паленіє з ніяковості, та ще більше кипіло в ній обурення.
— А це… а це з якого ж дива вони мають бути їм жонами?
— Хоча б з того, що вої мої скорили їх.
— Не їх, достойний. Братів, вітців, мужів їхніх.
— А відтак і їх. Не хочуть знемагати в хоті, хай знемагають в упряжі. Нині всього лиш ліс возять на них, а будуть і надалі опиратися — запряжемо і в рала. Така воля тих, хто взяв вашу землю і вас, на ній сущих, на меч і сулицю. Можеш утішити їх цим, коли так ждуть її, твоєї утіхи.
Не тільки серце, тіло схолонуло в Данаї по тому освідченні. Усе, що обіцяли авари, коли вели перетрактації про замирення, було, виявляється, підлим обманом, з ними, дулібами, поводимуться тепер, як із останніми рабами. Захочуть — братимуть силоміць у жони чи наложниці, захочуть — оратимуть ними землю, утинатимуть голови за непокору. І нічого не вдієш з такими. Як же житимуть, коли так? Підневільними, зовсім безправними? Чи то ж можливо? Чи задля того залишилася вона, княгиня, з людом своїм? Поступиться, не доможеться права — сама стане такою, як і всі, рабою. Ано, варто раз поступитися своїм, як її вже матимуть за ніщо.
— Ми так не домовлялися, тудуне. За тим рядом, що укладали, дуліби були й лишаються вільним людом у своїй землі.
— Дуліби, княгине, обіцялися жити за нашими законами. Оце і є вони: за непокору — неволя, а то й смерть.
— Це не закон! Це глум і насилля! Казала і знов кажу: ми обіцялися платити вам половину і бути вільними в своїй землі. А що робите ви? Пізнього літа турми ваші пройшлися по дулібських весях і забрали де половину, а де й більше, як кому заманулося, нині вої твої знову пішли по них і теж беруть половину з того, що лишилося, катують нагаями тих, хто обстоює своє: тепер і в повози запрягають уже. Чи такий глум можна назвати законом?
Форисинові, з усього видно, вельми хотілося дати серцю волю й послати цю володарку без володінь пріч. А все ж не зробив того. Щось стримувало його, і доволі вагоме.
— Ті, що брали з твого люду в кінці літа, — знайшовся нарешті, — брали яко вої, що здобули право на полон. Ми ж беремо по весях яко волостелини. Гадаєш, я з Паннонії правитиму з’їжу для всіх, хто є тут зі мною?