Де ж ті, кого хоче бачити? Не вийшли ще з зими, сидять по своїх куштах? Не може того бути. Он який жвавий торг іде, скільки люду на торжку. А де люд, там і гуслярі, перегуди, скоморохи-потішники.
Ага, он там десь чути гуслі, чути й спів.
Пробирався стольник Світозар між людом і заглядався на люд. А він і усом не вів. Знай своє робив: той закликав покупців, той торгувався, ніби й байдуже йому, що поруч не хто-небудь — сам стольник.
Гусляр сидів поодаль від торжкових. Схилив сиву голову й дослухався до мелодії, що її видавали потривожені пальцями струни. Поруч — сучкуватий костур, калансува з вилізлими від негоди оловирами[83], бесага[84] з убогим начинням. Небагато біля нього цікавих, а все ж були. Стояли зосереджено-уважні й ждали чи то нової, чи то недоспіваної пісні.
Коли співець подав голос, Світозар спинився на мить і завагався, підходити йому ближче чи не треба: із уст гусляра злітала й тихо линула на околії виколисана свого часу ним, Світозаром, і пущена в люд пісня:
«Невже гусляр — тиверець? — майнула думка. — А чом би й ні? Міг завважити, будучи серед своїх: нічого не виблагає він там, серед знедолених, співом, і податися до полян, ближче до київського торжка, де — всім відомо — завжди людно».
Гусляр поклав долоню на струни і тим сказав: пісню проспівано, на якийсь час вмовкає. Люди мовчки підходили й клали перед ним дарствениці. Хто мідницю, хто — окраєць посмаги[85].
Підійшов і Світозар віддячити співцеві.
— Спаси біг, — вклонився той і звів на щедрого торжкового очі, звів і застиг нараз. — Спаси біг, княжичу.
— Ти… знаєш мене? — зрадів, як комусь із кревних. — З Тивері будеш?
— Ба ні, з Дулібії. А знаю княжича давно, ще з там того часу, як він бував між люду й співав цю, підказану йому серцем, пісню.
На мить замислився. Та всього лиш на мить.
— І давно з Дулібії?
— З того чорнобожого дня, як усі полишали її, втікаючи від обрина-супостата.
— Належиш до гуслярської общини чи сам по собі живеш?
— Як можна бути самому по собі? Гурт нас. Невеликою общиною промишляємо, все ж маємо її.
— І далеко вона? Чи є серед вас старійшина?
— Усі тутки нині. І старійшина також.
Світозар не роздумував довго. Знову добув ногату[86] й поклав її не в калансуву — на долоню співця.
— Зведи мене з ними. І негайно.
Гуслярі не були такі спішні, як хотілося б. Ждав та й ждав їх, прибувши з тим, що подибав на торжищі, до їхньої київської чи, сказати б, білякиївської оселі.
— Може, братії твоїй не сказали, хто кличе і нащо кличе?
— Як можна, княжичу, сказали. Я ж не одного, кількох попередив.
Сходилися поодинці, а зійшовшись, не вельми потішили Світозара: їх було обмаль, так обмаль, що коли сказали: усі вже, і руки опустилися.
— Мало вас, братіє, — був щирий із ними. — Мені потрібно значно більше.
— Скажи, навіщо, зберемо й більше, — пообіцяв старійшина.
— Повинність хочу покласти на вас і вельми важливу для люду, землі нашої. Хотів би тоді вже казати про неї, коли зберете всіх.
Гуслярі примовкли, а зрячі й переглянулися між собою.
— Хочеш, княжичу, покласти на нас важливу для всієї землі повинність, а не довіряєш. Що ж ми казатимемо гуслярам, скликаючи?
— Передусім скажете, що кличе їх не княжич Світозар, а стольник землі Троянової, а також князь Велемир. Того доста, аби послухалися.
— Коли скликати?
— Хоча б і завтра.
— Завтра не зможемо, бо кликати доведеться не лише тих, що в Києві, а й тих, що є по окольних городищах. На те піде не менше седмиці.
— Най буде так.
Буєслов виявився старанним старійшиною: рівно через седмицю всі, кого кликав він, були у княжій гридниці на Київській горі. Світозар вийшов до них купно з князем Велемиром. Сліпих гуслярів, як і домовлялися, не було, усі зрячі. Сиділи в занадто просторій для такої мізерії люду гридниці, тягли німотно застиглі й неприродно видовжені шиї, ждали, що скажуть їм.
— Дехто з вас знає, — першим заговорив Світозар, — я, стольник землі Троянової, і князь-привідця Велемир хочемо покласти на вас, братіє, повинність, від якої залежатиме, буде чи не буде земля Троянова — хай і згодом — єдиною. Гадаю, усвідомлюєте собі: це значима і нелегка повинність. Най кожен із вас подумає зараз і скаже, може чи не може він узяти її на себе? Зугарен буде здійснити те, що покладаємо на нього волею люду і землі, чи ні? Коли хтось має якісь сумніви, най встане і йде собі. Всі інші вислухають по тому нас із князем, підуть до капища Перуна й дадуть роту на вірність землі Трояновій і люду.