Таких, що підвелися б і пішли з гридниці, не відшукалося. Та по-стольниковому теж не вийшло. Той же Буєслов, прокашлявшись, мовив:
— Казав уже і знов кажу тобі, стольнику: коли звіряєшся, то ввіряйсь до кінця. Вислухаємо, яку покладаєте з князем повинність, тоді вже й зважуватимемо, брати чи не брати її на себе, давати роту на вірність землі і люду чи не давати.
Світозар відчув себе ніяково.
— Гаразд, — зголосився, — скажу наперед. Хочемо, аби всі ви пішли в землі Дулібську, Тиверську, ба навіть за гори Карпати й вивідували там, буваючи між люду, що помишляє він, а що —обри, та звідомляли нас із князем чи інших князів, що будуть ближче до вас, об тих помислах. Коли ж примітите щось лихе чи тривожне, шліть нарочитих, оминаючи князів, — у Київ.
— Ото і все?
— Ні, не все. Ще має старійшина кожної гуслярської общини визначити місце в довіреній йому землі, куди гуслярі слатимуть йому звіди і де могли б розшукати його в разі потреби ми з князем. Підете так, аби знати, що діється в кожній другій верві і ходитимете там від передліття до передзим’я. Лише на зиму повертатиметеся до своїх родин чи до своєї общини. Не помишляйте собі, що це абияка повинність чи мала послуга землі і люду. Зараз, коли є замирення між нами і обрами, це чи не найголовніше: знати, які в них стосунки з людом і які наміри. Чи згодні і чи зугарні будете зробити наше повеління корисним для всіх нас ділом?
— Ано.
— Тоді йдіть до капища Перуна і давайте роту.
VIII
Вещба[87] пробуджених до життя околій, як і самої гори в городі Києві, була нині всесильною. Богиня світла і добра, всеблага плодоносиця Золота Коса, Ненаглядна Краса слала з піднебесся м’які і теплі промені-стріли, Дніпро, Почайна — приємну остуду, трави, що ними густо вкрилися гори, дерева на схилах гір — млосні пахощі і знаду. А ще ж бог-громовик не лінується одкривати путі для медоносних струменів дощу. Тоді поновлюється злюб між Небом і Землею. Небо дарує Землі плодоносну вільгість, Земля дарує Небу колиску для піднебесних вод — повітря, і настає погожа днина-благодать. Така, як була вчора, позавчора, як є і нині. Он яка вирайська далина відкривається з гори. Синя та ліпотна, весела та знадна. Бігме, мав би крила, то знявся б і полетів над Дніпром, над закучерявленими долами, що починаються одразу за рікою і йдуть у безмежжя. Аби викупатися в тих чистих струменях синяви та побачити, які вони, закучерявлені зелом доли, зблизька. Та ба, знає, певен, того не буде. Тож і вещба, що її зродила ліпота околій, згасла в ньому так само швидко, як і зродилася. Постояв, помилувався щедротними знадами далини й спрямував стопи свої в зворотну путь — до терема. Знав, сьогодні велике свято — проводи русалок. Челядь, либонь, уся, крім, може, старої Розради, пішла за вал, ближче до галяви під лісом, де будуть гуляння, а по гулянні — й самі проводи. Що ж, на те вони й даються, узвичаєні між людом свята, аби святкувати їх.
Йшов звільна і розглядався. Розглядався і заглядавсь на заклечані гіллям ворота, подвір’я киян, житла. Все, як і на Тивері: де липовим, кленовим, де тополиним обставились гіллям, а де тим, другим і третім разом. Поминає люд усіх рано і нагло померлих, та водночас і боїться їх. Ано, обороняє себе, житло своє зеленню, не ходить на цій седмиці до гаю, не купається в річках, озерах. Там, каже, навка удавить, там — русалка залоскоче. А чого мають удавити і чого залоскотати? Такі гнівні на живих, так завинили перед ними живі? Либонь, завинили, інакше чому страхалися б. Одних не доглянули, коли були малими, інших не вберегли, коли ввійшли в літа та загорілися злюбним вогнем, молодечою буєстю. А хтось і ногу підставив, аби швидше впали та не стояли на заваді. Хіба сам не звідав того, не знає?.. Тепер радіють, бач. Якже, настав останній день клечальної седмиці — день проводів русалок. Підуть, віддадуть данину співом-каяттям та й будуть певні, що все гаразд, і русалки залишаться вдоволені, і до живих прийде й ляже на серце супокій: вони убезпечені від мсти-відплати.
— Княжичу! — почув з не такого вже й далека. — Агов, княжичу Світозаре!
Скинувся й зупинивсь нараз: кликала княгиня Росава. Стояла по другий бік і махала йому рукою: підійди. Далебі, на свято зібралася — була, як і всі інші жони, що супроводжували її, в зеленім вінку з васильків, полину, кленового листя, по-літньому легко і невишукано вбрана.
Осміхнувся, потішений її увагою, і пішов на клич.