— Це ж не хто-небудь, достойний, це франки. Чи варто зчіпатися з ними?
— Кочагир уповає на те, що коли піде купно з слов’янами, успіх походу буде забезпечений.
— Чому слов’яни йдуть на франків?
— Аби помститися за кривди, як і за наїзди.
— У них, можливо, й є така потреба, — знову заговорив Дандал, — та чи варто нам, аварам, втручатися в ту пірку і зчіпатися з франками? Що ми здобудемо там? Землю? Нам її й без франкської вистачає. Живність? Після підкорення антів і живність матимемо. Хочуть богемці, морави, всі інші слов’яни поквитатися з франками, замати щось у них, хай ідуть. Чи те, що здобудуть там, не буде нашим?
— А так! — підхопилися терхани. — Слава мудрому каганові! Чи здобуте слов’янами не буде нашим, коли самі слов’яни ходять уже під нами?
Висловлювалися всі разом, висловлювались потім і поодинці. Кочагир силився спершу нагадати всім, в тім числі й Дандалові, що здобуте слов’янами без участі аварів не стане набутком аварів; хіба забули, слов’яни не платять данини, а набутим у січах діляться тоді лиш, коли здобувають його купно з аварами. Та його не слухали.
— То колись було, віднині інакше буде, — відмахнувся Дандал, і тим до решти пригасив бажання сперечатися з ним, тим паче, що терхани, здавалось, і не зважали на присутність каганового брата, воздавали хвалу Дандалові і запевняли Дандала: має бути саме так.
Кочагира розбирала лють.
«Вилупок савірський, — пригадав Дандалові його матір, полонянку з погромленого в свій час сусіднього племені. — Справді мудро, як горланять терхани, розмислив чи всього лиш розгадав мої далекосяжні наміри і стає на путі тим намірам? Ну, стривай же», — пригрозив подумки, а вголос сказав:
— Наші оджаки не брали участі в поході на антів і тому не мають того полону, що всі. Чим живитимемося, із чого житимемо?
— А з чого всі живуть? Отари овець, череди корів, табуни коней маєте?
— Ну, маємо, хоча й не всі і не обов’язково череди та табуни.
— Ото з того й живіть. Буде нагода, пошлемо ваші оджаки на промисел, а поки що вдовольняйтеся тим, що маєте. До франків же іти не дозволяю. Не забувайте, ще вітець наш підписав із ними ряд на мир і злагоду. Яка є потреба порушувати його?
XI
Літо видалося незвично прохолодним і нудотним — ішли часті дощі з грозами. Такі часті, що навіть княгиня Даная, якій донедавна байдуже було, що діється на землі і в небі, стривожилася врешті і вдалася до челяді:
— На добре це чи на зле?
— Більше на зле, достойна, аніж на добре. Для худоби і паша є, і сіно буде. Та чи дадуть ці дощі вихопити з поля те, що вродила нива?
— Оце й мене тривожить. Покличте воєводу.
Виштак чемно вислухав її, а проте визнав за потрібне заперечити.
— У нас же є тепер люди, на яких покладено повинність збирати данину. Най вони й поцікавляться, чи буде що збирати. Княгиня всієї Дулібії все одно не об’їде.
— А всієї Дулібії й не треба об’їздити. Най побувають бодай десь, аби знати, як там і що.
— Так і скажу мужам.
Посланці стольного города недовго їздили по окольних весях та городищах. І вісті з околій були не такі вже й печальні: общини вихоплюють у негоди те, що вродило на нивах, біда лиш, що вродило нерясно.
— Питали, на скільки менше зберуть, коли рівняти з попереднім чи аж попереднім літом?
— Питали. Старійшини сказали: рано ще міряти, однак є такі гадки, коли половину позаторішнього зберуть, то добре. Не всі поля були засіяні, і що найгірше зашкодило — дощі більше бур’ян гнали на ниві, аніж сприяли набиратися сили зерну.
«Я недаремно тривожилася, — сумно подумала Даная. — Сутужно буде нам домовитися з обрами. А не домовимося — знову пагуба вломиться в оселі дубілів. І все ж ліпше буде, коли самі збиратимемо данину. На цьому стояла й буду стояти».
До того далеко ще було. Знала: збіжжя лише збирають на ниві та звозять до овинів[89], можливо, й сушать перед тим, як скласти. Потім треба буде зорати убрану ниву, засіяти тим, що дадуть перші спроби веректи[90]. А вже по сівбі піде веректа, по веректі настане час іти й правити правеж[91]. Ано, до того далеко. І все ж мусить зараз уже шукати нагоду зустрітися з Форисином та повести річ про недорід. Хай знає, що візьме у дулібів не все, що міг би взяти.
«А може, йому слід показати сьогорічний урожай на пні? Леле, як я не додумалася до цього. Маю негайно йти і порадити: най виїде і на власні очі побачить, яка сьогодні нива».
— Нескошеного збіжжя на нивах багато ще? — покликала тих, що били по околіях.