— Не так щоб, одначе є.
— Мужі можуть, показати неподалік від Волина одну-другу ниву, де вродило кепсько?
— Чом ні, покажемо.
— То будьте готові, я незабаром покличу.
Знала, зараз Форисина немає в острозі, дуже можливо, що до вечора й не повернеться вже. Отож підстереже завтра. А вже як підстереже, не зволікатиме і не церемонитиметься, підійде і скаже: «Оскільки ми купно маємо дбати про закон і благодать на цій землі, чи не вважаєш, тудуне, за потрібне зійтися й порадитись?» Не повинен відмовити. Якийсь він не такий став, як був. І вої його, терхани, не такі. Після того, як поговорила з ним яко привідцею раз, затим і вдруге, не став похвалятися: «Вої мої взяли вас на меч і сулицю, що повелівають, те й робіть». Схоже, що узяв на карб княгинині бесіди. Коли так, і за цим разом має послухатись, діло ж бо радитиме.
І челяді звеліла стежити за тудуном та звідомити її, коли повернеться, і сама не раз ставала перед вікном, наглядала, а таки не завважила, коли повернувся він. Либонь, пізно об’явився в дитинці. А наступного дня не встигла зібрати звіди, є вже Форисин чи немає, як він сам завітав до неї в теремок.
Був на диво збадьорений, ба навіть не по-мужньому веселий.
— Знаю, — сказав, усівшись, — я добряче набрид княгині своєю присутністю в дитинці, по суті в її господі. Прийшов сказати: скоро піду. Здателі завершили вже роботу в моїй оселі. Чи княгиня не була б така ласкава заглянути туди та порадити, що слід зробити ще там перед тим, як селитися.
— Чом ні ? — радо відгукнулася.— Хто ж ліпше за мене може порадити тудунові? Охоче піду й гляну на твою оселю, скажу, що там гоже, чого недостає.
— То хай княгиня й доньку прихопить з собою, Лілею. Волію, аби й вона сказала своє слово.
— Лілейку то й Лілейку, — осміхнулася і, збадьорившись, додала: —А в мене теж є прохання.
— Я слухаю княгиню.
— Дійшли вісті з околій, що згуба, якої зазнали ми на боролищах, зробила убогою і нашу ниву. Погано зорана вона була на політті і тому забуяла тепер бур’янами, а не житом та дикушею[92]. На лихо й дощі зачастили, дали бур’янам буєсть. Хочу показати тобі, достойний, наші ниви, аби бачив і не був подивований опісля, коли дійде до збирання данини і поселяни скажуть: був недорід, взяли тільки половину того, що могли взяти.
— Я бував, княгине, по околіях і, яке нині поле, теж бачив. Цілком згоден з тобою: не візьмемо ми з нього те, що хотіли б узяти.
— То як же буде? Що скажуть тобі в Паннонії, коли не даси того, чого ждуть від тебе?
— А те й скажу, що є: хай підождуть. Були січі на боролищах, була згуба. Потрібен час, аби роди дулібські набралися сили й дали всім нам сподіване. Хай княгиня не сушить собі голову тими, що в Паннонії. Раз вона діє заодно зі мною, я не дам її в обиду.
— Спаси біг! — розчулилася і ледве стримала себе, аби не виказати тої розчуленості аж надто. — Я рада, що терхан такий прихильний до нас. За ту його прихильність люд дулібський воздасть сторицею.
Коли пішов із теремка, повеліла челяді готувати для неї виїзд. І з Лілейкою була несподівано жвава та потішена.
— Чула? — об’явилася зненацька і винагородила доньку сяєвом виду свого. — Терхан Форисин кличе нас до себе. Хоче, аби оглянули новий терем та порадили, як ліпше обставити його. Зодягни, доню, це, — підійшла й показала на вбрання та, тут-таки передумавши, додала: — Ба ні, це. В гостину ж ідемо.
Лілейка і вірила, і не вірила тому, що чула.
— То це вже обри підуть із нашого дитинця?
— Ано. Свій острог і свої оселі мають.
— Як-то добре буде, матінко, — раділа Лілейка і квітнула з тої радості.
Даная ладна була погодитися, та завважила в доньчиних речах, надто в їхнім тонусі, щось утаємничене і стрималася.
— Чому так думаєш?
— Ніби не бачили й не відаєте. Завериженою почувала я себе при обрах, геть із терема не могла вийти.
— Дозволяли собі лихе щось?
— Дозволяти не дозволяли, а лихі наміри були в них.
Помовчала, чуючи себе до краю остудженою, і вже потім сказала:
— Тепер вільготніше буде. Наберися терпцю і витримай ці кілька днів. Виберуться обри — запремося в дитинці і всім небажаним скажемо: зась.
Донька скорилася волі матері. І одяглася — не барилася, і одягла те, що хотіла. А проте, коли настав час їхати, спинилася на порозі і запитала:
— Може, матуся сама поїхала б на оглядини?
— З нами буде посадник. Чого боятися?
— Та посадника ж найбільше й боюся.
Даная і руки опустила. Отак?
— Я пообіцяла йому, доню моя. Може погано подумати про нас, коли не підеш. Да ти не бійся, — збадьорилась. — Я ж поруч буду, а доки я є, нічого з тобою не станеться.