Бесідувала і старалася не виказати себе в бесіді, до крику прагнула швидше завершити її й повернутися в свій теремок, у відгороджену від світу оселю і все ж не виказувала того прагнення, аж поки посадник не вдовольнився її порадами і не дав знати: пора повертатися домів.
Певно, загледів терхан: княгиня чимось невдоволена, не став затримувати, коли опинилися в острозі, хоча й обіцявся. «Наближається поліття, — казав, коли їхали на оглядини. — Нам треба буде поміркувати купно, хто, де і коли правитиме правеж». Підвіз туди, де підібрав їх із Лілейкою, подякував за поради і, вже як відходили, нагадав:
— Усе інше, гадаю, обміркуємо завтра. Чи не так, княгине?
— Гаразд. Маємо час, куди поспішати.
І таки дотримав слова: не далі як наступного дня покликав її на бесіду.
— Княгиня впевнилася, що я незле ставлюся до неї і її люду?
— О так. Я казала вже: люд дулібський буде вдячний тудунові за це.
— Як буде вдячний люд, побачимо на передзим’ї, коли дійде до правежу. Зараз хотів би знати, чи вдячна княгиня.
Ось воно, те найголовніше, заради чого кликав її терхан. Догадувалася, ба навіть певна була: у бесіді їхній і до цього дійде, а геть стерялася, приперта до стіни. Що ж скаже, будучи припертою?
— Ніби тудун не впевнився: я стала на його бік і дію заодно з ним. Хіба то мала дяка?
— Немала, та я хотів би від княгині ще більшої.
Чула: маліє на силі. А що вдіє? Коли надумався домогтися свого, таки доможеться.
— Якої б то?
— Хотів би, аби княгиня зробила ще один, найважливіший крок на путі нашого порозуміння і тим остаточно сказала: ми купно з нею правимо землею Дулібською.
— Щось не второпаю. Чи домовленості, віри й довіри, що є між нами, не доста?
— Гляди, було б і доста, коли б я не вподобав княжну Лілею! Тому й кажу: зроби ще один крок на путі нашого зближення: віддай за мене Лілейку. Сама бачила — терем готовий, пора робити воседля, а яке ж то воседля без господині? Лілейка твоя до серця мені. Породичаємося — будемо вдоволені не тільки ми з тобою, люд дулібський також. Будучи кревно поєднаний із ним, я й далі домагатимуся для нього полегкості, хто відає, може обернутися так, що доб’юся й найбільшої.
Поки говорив, старалася зібратися на мислі і не схибити. Ано, зараз найголовніше — не схибити, відповісти так, аби обрин збагнув: про те хай і не мріє.
— Достойний! — дивувалася речам його і не барилася висловити той подив. — Як же я віддам за тебе доньку свою, коли вона заміжня?
— Була, княгине.
— І нині є.
— Мені сказали, — не поступався терхан, — що муж її потятий на боролищі.
— Неправда то. Хто видів? Хто знає, що потятий? Правдиві очевидці інше кажуть: добувся він із своєю сотнею чи рештками її до тиверської раті, а звідти, коли прийшли туди ваші вої, подався в чужі землі. Довідається, що в нас з аварами замирення, й повернеться. Бігме.
Форисин хмурився. Він явно не вірив Данаї.
— Княгиня має зрозуміти, — обізвався нарешті, — я справді хочу, аби ми були єдині в помислах і в діяннях. І в почуттях своїх до Лілейки щирий. Був би нещирий чи мислив інакше, міг би взяти Лілейку за жону і без чиєїсь згоди. Отож хай княгиня йде зараз і подумає купно з Лілейкою. Я діло раджу, і не яке-небудь.
Отак. Сказав, мов одрізав, а ти, Данає, йди тепер і думай: віддаси доньку по добрій волі чи ждатимеш того часу, коли прийде привідця обрів і візьме її силою, як звик брати скрізь, де брали гору його меч і сулиця.
XII
Це чи не вперше на своїм віку Даная подумала отак: як було б ліпотно, коли б ніч, спустившись на землю, так і залишилась на ній. Знала-бо: настане день — і подесятериться мука її, муситиме йти на клич привідці обрів, казати тому перейнятому злюбною буєстю мужу, віддає за нього доню свою чи не віддає. А що скаже, коли і віддасть — біда, і не віддасть — біда? Воістину правду рече люд: в такій оказії ніде не знайдеш супокою, хіба що на дні ріки. Питалася в Лілейки — окрім ревного плачу та твердого: «Ні і ні! Ліпше вдавіть мене, мамцю», нічого не почула, питалася сама в себе — і теж не допиталася. Єдине, що спливає раз у раз на мисль, — не поступатися, посилатись на покон, на те, що коли Лілейка зречеться мужа, покликаного на січу, і розділить з іншим ложе, її жорстоко покарають боги, а люди прокленуть як останню пущеницю[93]. Отак вийти й сказати Форисинові: «Маєш право забити її за непокору, то забий, а твоєю вона не стане»! Та ба, де певність, що Форисин зважить на покон, як і на гнів богів? І скарати може за непокору, і силою примусити бути покірною.