А ніч — хоч в око стрель, темна і тиха, така надійно приспана і тиха, чути навіть, як хлюпощеться під стінами острогу ріка. То Буг не мирить із Лугою. Одвічний гомін там і одвічне невдоволення. Навіть за тихої погоди не можуть помиритися. Давно колись Даная полюбляла виходити на забороло й заглядатися вниз, на сплески стрічних хвиль — тих, що котить з полудня на полуніч повноводий Буг, і тих, що їх гонить з полуденного сходу менш потужна, все ж непокірна Луга. А стіни і до одної, і до другої ріки підходять кам’яним своїм опертям впритул, до самої води. Стане, бувало на заборолі й чує себе вільним птахом у висі, а то й мореходом у відкритім морі. Бо там, у глибині єства, зроджувалося тієї миті щось велике і непоборне, либонь, те саме, що почуває птах у польоті чи мореход на вольній волі. Бо таки було чим пишатися тоді й возносити себе на круту хвилю гордині: Волин видавався неприступним острогом. Не знати тільки, чому його націлили на полуночний захід. Так давно закладали, тоді загроза вторгнення була не з полудня, а з полуночного заходу? Можливо. Дуже навіть можливо. В усякім разі, коли б і з полудня оперізували його такі ріки і такі стіни, обри нізащо не зломили б Волина. Хіба що голодом примусили б воїв скласти бронь.
«Я знову хвалюсь, — ловить себе на мислі Даная. — Чи до гордині і до похвальби зараз? Міркуй, жоно, як порятувати завтра дитину свою, себе, люд тиверський. Невже немає якоїсь іншої путі, крім цих двох: коритись і не коритись?» Ось коли шкодує, що не послухалась Мезаміра і не послала Лілейку за обводи землі Дулібської. Не мала б тепер тої напасті, що має. Налагодила б із Форисином стосунки, дала б людові нові устави та й ждала б того слушного часу, коли князі зберуть потрібну силу та поженуть обрів за Карпати. Не послухалася доброї синової ради і ось має тепер.
«Стривай, — ловить себе на думці. — А хіба зараз пізно послати доньку до Мезаміра? Мужів, що вволять волю своєї княгині, маю, путі, якими можна обійти обрів, їм добре знані. Чому б справді не послати Лілейку і не покласти тим самим край домаганням аварського тудуна?»
Збудилася Даная, ладна була тут-таки кликати челядь, а з поміччю челяді — Виштака, потрібних в цім ділі мужів, та згадала: з острогу ж поночі не вийти, авари стоять на чатах, і утрималась, не стала турбувати вогнищан[94].
«Втечу слід підготувати за дня», — стала на мислі і, заспокоївшись більш-менш, пішла перепочити світанням.
Вогнищани погодилися: аби з Волина вислизнути непоміченими, поза Волином ніхто не перетне їм путі, тим паче, що втікати не обов’язково на схід та й на схід, можна податися спершу на полуніч, а звідти окольними путями — у Древлянську землю.
Були єдині і в усьому іншому (це вже Виштак порадив): аби обри не догадалися, що затіває княгиня, хай візьме Лілейка двох челядниць із козубеньками і піде на торжок, немовби за покупками, а вже як загубиться між торжкових, вислизне непомітно (хоча б і з тими ж торжковими) з города. За городською стіною на неї й ждатимуть ті, що супроводжуватимуть у путі до Мезаміра.
Лілейка безборонно пройшла через ворота дитинця. І всі кінні мужі проїхали опісля вільно. Та одразу по тому до Форисина покликали Данаю.
— Княгині погано спалося, бачу?
— Не солодко.
— Сподіваюсь, недаремно хоч. Щось намислили з донькою, іншими радниками?
— Анічо, тудуне. Одне з двох лишається: або ти зважиш на покони роду нашого і не примушуватимеш злюбну жону ділити ложе з іншим, або скарай нас, і матір, і дочку, за непокору.
— Он як. І це останнє твоє слово?
— Останнє. Ми віддали у ваше володіння землю свою, її багатство, та не серця.
Даная певна була: доки вони теревенять із Форисином, Лілейка вийшла уже за городську стіну і встигла розшукати посланих у поміч їй дулібських мужів. Можливо, скачуть уже, сівши на коней, на полуденний схід, а там перейдуть через Лугу й подадуться в полуночні верві. Чого має церемонитися з якимсь обрином, коли так. Допече, то й не те ще скаже.
А проте обернулося інакше: сказав, будучи до краю розгніваним, Форисин: