19
Чому у вас такий стурбований вигляд, матінко Беніто? Я кидаю віник, щоб відгукнутися на ваш німий поклик. Ви попрощалися з місіа Ракель біля входу і тепер повертаєтеся на подвір’я з апельсиновими деревами, ви дивитеся з боку в бік, ніби шукаючи підтримки, але ви не хочете ні про що просити, байдуже, я розумію, що ви мене про неї просите, — ходімо Німенький, — кажете ви, — хіба я маю благати тебе, щоб ти склав мені компанію, іди за мною галереями, що ведуть до каплиці. Лише молитва може розвіяти цей сум, який застиг на вашому брудному чепчику, — ходи зі мною, Німенький, найбільше мені зараз хочеться побути самій, а ти знаєш, як складати мені компанію так, щоб я залишалася сама в каплиці, де більше не правлять службу: тепер це звичайний глиняний підвал з лавами, вівтарем, гіпсовими скульптурами святих, клячниками, сповідальнями — предметами культу, якого більше не існує, та попри це старі й досі приходять туди вечорами, минаючи коридори, вхопившись за одяг одна одної, щоб помолитися в цій каплиці, яка більше не є каплицею. На щастя, цього вечора тут нема жодної старої, яка би перервала мою медитацію своїми плітками чи скаргами, моє бажання помолитися тобі, Господи мій, у цьому приреченому місці, звідки я намагаюся вознестися до тебе вже… скільки ж, двадцять два, ні, двадцять три роки. На початках абатиса казала мені: звісно, я шукаю тобі якесь активніше заняття, така розумна черниця, як ти, не може гаяти час у цьому будинку, думаю, що наступного року я зможу відіслати тебе до… я вже й не пам’ятаю куди. Тож май терпіння, дочко. Продовжуй свою працю з властивою тобі смиренністю… Але матінко, хоча б якась допомога, не обов’язково грошова, пришліть сюди ще черниць, активних, молодих, ті дві, яких я маю, матінка Ансельма й матінка Хулія, вже перемішалися з обідраними старими довкола мене, ці баби проковтнули монашок, які мали мені допомагати, тепер же вони розділяють із ними дрантя, манії, забобони, і я більше не можу відрізнити матінку Хулію й матінку Ансельму від решти старих. У мене є лише Німенький. Ти тут, Німенький, стоїш у тіні сповідальні поруч зі мною? Ви тут, матінко Беніто, сидите на лаві на останньому ряду, безуспішно намагаючись помолитися? Абатиса казала: зачекай іще трохи. Я чекала. Ми з Німеньким з головою занурилися в марну роботу зі збереження хоча б якоїсь подоби гідності та ладу в домі, без Німенького було б неможливо боротися з цими руйнуваннями, з кожним роком боротися нам вдається все менше, тепер уже майже ніяк, не знаю, що ти там сьогодні підмітав на подвір’ї, чергову руйнацію, гаразд, треба же щось робити, так, матінко, треба щось робити, — й абатиса казала матінці Беніті: чекай, дочко, чекай, наступного року, обіцяю тобі, я поставлю тебе керувати школою, з твоєю освіченістю і твоїм становищем ти просто марнуєш себе в цьому будинку, — але абатису чи то відіслали до Рима, чи то вона померла, а нова абатиса не знала про труди матінки Беніти, тож так само казала їй: чекай, дочко, чекай, мені треба краще з тобою познайомитися, щоб зрозуміти, на що ти здатна, ніхто не зберіг письмових звітів про твою роботу, від якої не залишилося сліду, кажуть… кажуть… цього «кажуть» недостатньо, я маю пересвідчитися в усьому на власні очі, — будь ласка, матінко, я вмираю в цьому будинку, від нудьги, від того, що не маю з ким поговорити, я вмираю від страху того, що легіон старих зжере мене, як зжер раніше решту черниць, я вмираю від того, що мене оточують слабкість і неміч, мені вже сорок вісім, п’ятдесят, п’ятдесят чотири, п’ятдесят вісім років, — чекай, дочко, — але згодом вони стали казати не «чекай», а «впокорися», «пожертвуй собою заради Господа» — так ти опинишся в раю, адже, залишаючись у будинку, ти виявляєш безмірну жертовність, зрозумій, якби не ти, цей будинок завалився би на нас, а тепер він також завалиться, незважаючи на мою присутність, в цьому мене запевнила місіа Ракель, прийдуть аукціоністи і проведуть інвентаризацію всього цього мотлоху, дерев’яних лав, гіпсових святих, солодкавої літографії Марії з Ісусиком, каплиці більше немає, розчерком пера архієпископа її ліквідовано. Але твоя присутність і досі світиться червоним у вогні лампадки. А після аукціоністів приїдуть екскаватори, відбійні молотки, вантажівки і робітники з ломаками… Куди ми подінемося, Німенький… Що буде з нами, матінко Беніто, де ми сховаємося, проект місіа Ракель — це чергова вигадка, покликана поневолити нас, старих, саме про це ви сперечалися з місіа Ракель, намотуючи коло за колом у коридорах подвір’я з апельсиновими деревами, я дивився на вас із затінку, нічого не відбувалося, Кармела йшла, наспівуючи «Приходьте й ми підемо»[48], я підмітав, Дора і Рита виривали із землі закривавлені кукси, — так, місіа Ракель, отець Асокар пообіцяв мені посаду старшої економки Міста Дитини, але ж із вами не можна говорити про отця Асокара без того, щоб ви не розгнівалися, — годі, матінко Беніто, як можна бути такою наївною у ваші роки, брехливий піп, політикан, так, будинок знесуть, але Міста Дитини не буде, тому що всі гроші він покладе до своєї кишені, а землю цю він продасть, а виручені кошти витратить на політичну кампанію свого кандидата, я вже бачу це, як у воду дивлюся, тому вони і квапляться знести все, бо наближаються вибори, тому не оповідайте мені казочок про такого собі священника Асокара, який хтозна-звідки виліз, не буде ніякого Міста Дитини, а вас покинуть, запроторять бозна-куди… Звісно, матінко Беніто, я можу вам дещо запропонувати… щось краще… щось дивовижніше… Вогонь лампадки миготливо тремтить від того, як її тінь походжає пресвітерієм, переконуючи мене, підриваючи мою віру в те, що одного дня я зможу звільнитися від старих і попрацювати з молоддю в кімнатах із велетенськими світлими вікнами, вона говорить, жестикулює, немов проповідуючи мені, я чую, як із лави на останньому ряду в каплиці вона каже мені, що може запропонувати дещо набагато цікавіше: