— Ми не можемо її шанувати, адже беатифікації не відбулося. Бідолашна місіа Інес.
— Але все ще може статися. Кажуть, вона залишить у Римі всі папери, щоб її тамтешні адвокати й посол зайнялися цією справою, хоча кажуть, що наш посол у Святому Престолі — комуніст, і через це беатифікація не вдалася. Треба дочекатися, доки зміниться уряд і пришлють не такого поганого посла, щоби щось зрушилося.
Трохи поміркувавши, Амалія каже:
— Тим гірше. Не буде в нас Святої Інес де Аскойтіа. Кажуть, що коли влада дізнається про існування культу святого до його канонізації в Римі, цей святий не може вважатися святим, тому що поклоніння йому — це ідолопоклонство, тож кардинали похитають головами і скажуть: ні, це одна з найголовніших умов, щоб відбулася беатифікація.
— Звідки вона стільки знає?
— Навіщо ви звертаєте на Амалію увагу, якщо вона нічого не знає?
— Хіба не зрозуміло, що це все казочки старих, Амаліє? І не плачте ви через усяке…
— Я не плачу, просто моє сліпе око засльозилося. Я так і не змогла знайти пальчик Святого Архангела Гавриїла.
— Дивіться, яким гарненьким у мене вийшов цей святий.
— Трохи дивний, такі короткі ноги…
— І така велика голова…
— Байдуже, він святий, бо його зроблено зі шматків святих. Ну ж-бо, Німенький, як ми його назвемо?
Довкола мене в кущах, серед шматочків гіпсу, збираються старі, щоб я прийняв рішення і своїм пензлем на п’єдесталах творінь їхніх анархічних фантазій понаписував імена святих. Перша — свята Брихіда, через її тонкі пальці, через її безглуздий вигляд і легку сентиментальність. Святий Фідель, через бороду, я домалював йому патронташ із набоями напереваги. І Святий Херонімо, зрілий, благородний, — я провів під променями сонця весь ранок, поруч із буркотливими старими, що повсідалися довкола мене, намагаючись досягти точної синяви його очей. Блаженна Інес де Аскойтіа зі здоровенним шрамом від чончона на шиї і велетенськими вухами була на початках найпопулярнішою святою. А разом із нею і Свята Пета Понсе із хтивим поглядом, і Святий Доктор Асула, який здавався нам дуже схожим на Амалію, чиє сліпе око постійно сльозилося.
— Хіба так важливо, щоб архангел Гавриїл мав пальчика, Амаліє?
— Важливо.
Ти фактично його закінчила. Дозволь нам завантажити його на візок Німенького і відвезти до каплиці, він так гарно там виглядатиме.
— Не хочу, доки не знайду пальчика.
— Чого ця дурепа така поведена на тому пальчику?
Амалія, схлипуючи, порпається накарачках в ожині.
— Не звертайте уваги, вона марить.
— Вона трохи з’їхала з глузду після смерті Брихіди.
— Я ніколи не бачила пальчика Святого Гавриїла.
— Недовго Амалія протягне.
— Недовго.
У возик Німенького вони складають свої творіння, щоб заселити ними спорожнілу каплицю, розставивши їх довкола трону Ірис Мателуни з дитиною на руках, оточивши її почетом, тьмяно освітленим тремтливими вогниками свічок довкола нас, захищених балдахіном, який надуває вітер, що проникає крізь віконні отвори.
Тепер нас, утаємничених, більше не семеро. Невідомо, яким чином будинком став ширитися поголос… кажуть, що в каплиці… кажуть, що Ірис Мателуна… кажуть, що їй запалюють свічки, що її оточують квітами й гіллям, кажуть, вона творить чудеса, кажуть, кажуть… Про це шепочуть у кутках найдальших подвір’їв будинку, чути, як за спиною вислизають чиїсь кроки, старі шпигують, скоса поглядають на кухні, ставлять каверзні запитання, виграють чи програють правду за партіями у карти, кажуть, що… кроки, тіні, перешіптування, притулені до ширм вуха, як поголосу не ширитися, коли йдеться про диво, зрозуміло, що він ширитиметься, тож треба було приймати до таємного гурту більше й більше старих, адже якби ми їм відмовляли, вони би стали для нас загрозою, як-от та базіка, яка ходить в уборі лурдської святої і живе на подвір’ї з пральнею, всі вони заздрять, всі пхають свого носа, і що ми вдіємо, якщо вагітність Ірис триває так довго, треба молитися, рій святих уночі в каплиці вимолює розарій за розарієм, сидячи довкола трону Ірис, яка тримає на колінах конверт зі своєю дитиною, зі своєю лялечкою, яку вона ні за що на світі не відпустить, — розарії й «Сальве», щоб це знуджене дівчисько легенько і спокійно народило, щоб у світ прийшло справжнє дитя і щоб не доводилося використовувати цей замінник, який заспокоює дівчинку, бо вона ну зовсім вже нестерпна, хай не бариться дитинка, зачата без плями насолоди, бо ж їм хочеться поколисати її у своїх руках, заки вони ще живі, адже, можливо, дитинка й не вознесе їх на небо, доки вони не помруть. Незважаючи на шалений вітер, що свище в кутках каплиці, на кашлі, чхання і страх підхопити пневмонію, на сон, який часом бере гору над однією зі старих посеред молитви, старі продовжують молитися, продовжують робити підношення Ірис, адже їй це до вподоби, це її смішить: дмухніть їй ще пахучого димку, станцюйте для неї, махаючи руками ооооось тааааак, ооооось тааааак, падайте перед нею на скрипучі коліна, хай дитинка поквапиться, — вони вже приготували свої згортки, щоб вирушити разом із дитинкою на небо, адже саме це їм пообіцяла Брихіда, — лише кілька маленьких речей, щоб забрати із собою на небо в пакуночку, годинник із будильником, шаль, карти, щоб грати у бриск[50], тому що в монте[51] грати не можна, адже монте — це гра диявола, ще чайничок, хоча навіть цього нам не треба буде забирати на Небеса, тому що там нам дадуть усе, ще й новесеньке.