[53], крім того, кажуть, що нічого не зноситимуть, тому що сюди переїде жити Інес… Кажуть, що вона взяла обітницю бідності… Зі своїми ото мільйонами… Хтось бачив її в Римі чи Швейцарії, десь там, не знаю, казали, що вона дуже змінилася, кажуть, вона вже не фарбує волосся, кажуть, воно тепер у неї потворне і геть сиве, кажуть, з Німенького хотіли зробити паламаря для мешканок і монашок тут у будинку, і тому, кажуть, він такий хороший, але зараз він такий виснажений, такий утомлений, здається, що він уже й не бачить, бідолашний, неправда, я бачу, мій ностальгійний погляд — це єдине живе, що в мене зосталося з того, що колись існувало і що хоч якось єднає мене з рештками мого минулого, адже кажуть… Кажуть, що одна сеньйора, котра жила раніше на подвір’ї з пральнею, чула, як одній жіночці, яка давно померла, казали, що я був колись дуже гарненькою дитинкою, з маленьким м’якеньким обличчям, що був я в дитинстві хворобливим, але мав великі й сумні очі, ніби от-от мав заплакати, і що одна жебрачка з нетрів знайшла мене якось голого біля своїх дверей такої ж холодної ночі, коли Ірис викинула мене надвір, щоб я привів їй батька дитини, але я можу залишатися тільки по той бік фасадного вікна, дивлячись усередину, тож я дивлюся на вас крізь дощ, на вашу бібліотеку з сірими кріслами, на те, як ви відсуваєте фіранку над своєю колекцією томиків із зеленими корінцями й моїм ім’ям, але це лише ширма, за якою ховається сейф, вміст якого мене й цікавить, тепер я прагну повернутися додому ще на відсоток меншим, знаючи, що моє ім’я існує винятково на корінцях несправжніх книжок, либонь, моє ім’я так само несправжнє, я сподіваюся, що Ірис впустить мене, як та жебрачка, яка знайшла мене біля своїх дверей в нічному холоді. Ніхто в тих нетрях не знав, хто була моя мати, а про батька годі й казати, майже ні в кого його немає, хіба що трапляється часом якийсь короткозорий учитель початкових класів у темному костюмі, посивілому від крейди. Проте мій погляд був таким пронизливо сумним (тоді ще просто сумним, сум — це нижча форма ностальгії, яка потім обдарує мене могутньою силою), що жебрачка, яка мене знайшла, здогадалася про мої можливості й не вигнала геть, що було б логічним, адже я був іще одним голодним ротом, а благодійність у її домі була не на часі… Кажуть, що ця жебрачка ходила разом зі мною, одягненим у лахміття, якого було небагато, але достатньо, щоб моя шкіра набувала синюватого відтінку, — просити милостиню на вулицях або біля дверей церков після вечірньої. Коли вона бачила, що парафіяни починали виходити з храму, вона щипала мене, щоб я плакав. Мій біль був таким експресивним, мої крики — такими несамовитими, що милосердні люди обступали стару зусібіч, щоб подивитися, як я плачу, й наповнити її долоні монетами… Кажуть, що та сеньйора ніколи не давала мені багато їжі, щоб я не погладшав і завжди був готовий розплакатися, голодний, прозорий, така моя зовнішність викликала найбільше співчуття… Кажуть, уяви собі, Люсі, злі язики кажуть, що та стара захворіла й уже не мала здоров’я вештатися вулицями, просячи милостиню зі мною на руках, а я, попри голод, набирав вагу, я вже не був легеньким, й оскільки вона вже не виходила, а слава про мене поширилася на все місто, то вона почала здавати мене в оренду іншим старим, які носили мене на руках, заплаканого й голодного, щоб спонукати людей до пожертв, старі, які мене орендували, так само щипали мене, щоб я плакав, але й наприкінці меси гладили мене, особливо коли віряни збиралися довкола нас, щоб дати якусь пожертвинку в ім’я любові до Господа: не плач, синочку мій гарненький, такий нещасний мій гарненький синочок, гляньте, як він плаче, як не плакати, коли на легені пляма, горопашний, мій єдиний онук, донька в лікарні, а батько не знати де, цей пройдисвіт зробив діло і звіявся, а я, ви ж бачите, стара інвалідка, працювати, щоб купити йому молочка, не можу, навіть на шмат хліба нема, щоб цей безталанний хлопчик не плакав, а коли він не плаче, то це ще гірше, ви лише погляньте на його очі… Поверталися назад ми пішки, човгаючи капцями тротуаром, щоб не платити за автобус, в обважнілій кишені, захованій між лахміттям, дзвеніли монети, мене повертали старій, яка не була мені ні матір’ю, ні бабусею, а хазяйкою, яка згодом вмирала й передавала мене іншій старій, а та — ще іншій… Аж доки, як кажуть, Меланіє, його не привела в цей будинок найперша з мешканок, одна мовчазна і, кажуть, добра сеньйора на ім’я Пета Понсе, що була тодішньою хазяйкою Німенького, який був уже занадто великим, щоб із ним ходити жебрати, але ця сеньйора була вже дуже старою й, кажуть, одного вечора пішла на прогулянку коридорами цього будинку, а вони ж такі довгі й так рано в них темніє, а ще тут стільки подвір’їв, стільки підвалів, стільки пасажів, слухай, ти бачила купу подушок, яку аукціоністи виставили в коридорі поруч із сусіднім подвір’ям, подушки і перини, так-так, Меланіє, на них варто кинути оком, там є гарні речі, про що я, — а, кажуть, що ця сеньйора одного дня вийшла прогулятися коридорами й ніхто її після цього більше не бачив, так дім її проковтнув, її шукали в підвалах, на всіх поверхах, але безуспішно, вона так і не з’явилася, жодних записів про її смерть так само не виявлено, тож невідомо, де вона зараз…
вернуться
Вісімнадцята вулиця — вулиця в центрі Сантьяго, на якій розташовано багато колишніх палаців і маєтків кінця XIX — початку XX ст.