— Як поживає місіа Інесіта?
Ірис усміхнулася шоферові: дуже добре, ще ніколи вона не почувалася так добре, навіть у себе вдома, хоча цей дім також належить їй.
— Переказуй їй вітання. Скажи, що ми дуже за нею сумуємо.
Ширма зачиняється. Рита занурила свої червонуваті пальці в складки хутра: яке ніжне хутро, як воно зветься, м’якесеньке, воно, мабуть, таке тепленьке, тому його попросила привезти сеньйора, бідолашна, у будинку немає опалення, а до холоду, вона, мабуть, не звикла, на відміну від нас, — нумо, Ірис, приміряй шубку, ні, просто накинь на плечі, — але я вириваю в тебе цю вишукану шубу, бо вона тобі не належить, ти не маєш знати про існування розкоші, а поготів і торкатися її: ну годі, облиште, це речі місіа Інес, я розповім про вас матінці Беніті, хай Ірис віднесе все всередину.
Ідучи слідом за Ірис, яка тягне мій возик, бо я вже не в змозі, я перетинаю подвір’я біля головних дверей, коридор подвір’я кухні, звідки ми відганяємо старих, які збігаються пороздивлятися, що ми веземо: глянь, Антоньєто, хутро, — вони мацають, хапають, — облиште їх, вони сеньйорині, вона розізлиться на вас, якщо ви чіпатимете її пакунки, — яка гарненька коробочка із золотими вставками, що ж там, цікаво, лежить, так добре все запаковано, видно, що пакунки магазинні, — подвір’я з липою, проходжу повз каплицю, завертаю у клуатр подвір’я з пальмою і потрапляю до твоїх дверей. Стукаю. Ти мені відчиняєш. Твій цеглястий халат у плямах, облямівка брудна, бракує ґудзика. Ти хотіла розчесатися, бо твоє волосся скуйовджене, побачивши мене, ти встромляєш гребінець у свої сиві пасма на потилиці, втім, твої помутнілі від сну очі одразу набирають чіткості, щойно бачать, щó я тобі приніс: нехай Ірис покладе мою норку, каракуль і коробочку на ліжко, просто на ковдру, не треба заносити пакунки в келію, Німенький, допоможіть мені накинути норку на халат, віднесімо ці пакунки до кухні, старі вже, певно, снідають. Ми йдемо слідом за тобою коридорами, тягнучи мій возик, завантажений іграми, фалдами свого пурпурового халата ти підмітаєш підлогу, у твоїм волоссі стирчить гребінець, розкішні складки твоєї шуби спадають із твоєї спини, яка починає викривлятися, у руках ти тримаєш шкіряну скриньку, прикрашену золотими квітками лілії.
Старі сидять у кухні і снідають: хліб, каструля, у якій вариться кава, чхання, перешіптування, дим від дров, які горять у нутрощах чорної печі, постаті, які радше скидаються на обриси, силуети, що окреслюють якусь випуклість, голови і щелепи, які тихо, але мимовільно дрижать, ракурс руки, який світло вимальовує серед лахміття, забуваючи домалювати долоню, сіруваті емальовані чашки, лікоть, що лежить біля розім’ятого хліба на перемитій, перетертій і вичовганій стільниці, шматки істот, які збираються докупи, щоб підвестися: увійшла господиня, сеньйора, одягнена у багряне, загорнута в хутро, вона тримає в руках скриньку з королівською лілією, а за нею іде блазень, який роздає подарункові пакунки, їх приймають дрижачі руки, сколоті нігті розривають обгортку, тремтливі пальці відкривають коробки: глянь, гра, як давно я в такі не грала, а це шашки, а це головоломка, а це шахи, але в шахи грати так важко, і, як на мене, то чоловіча гра, перегони коників, машинок, песиків, дошки в чорно-білу клітинку, з конусиками й дірочками, глянь, Клементино, що мені дісталося, що це за дивина, схоже на доміно, але це гра, яка називається маджонґ, ніхто не знає, як у неї грати, але дивися, які гарні фішки, карти, гори карт, дюжини колод, тепер ми ніколи не нудьгуватимемо, тому що до кінця життя гратимемо в різні ігри, місіа Інес, хай вас береже Господь, яка ви щедра душа, справжня свята. Одна стара цілує їй руку, інша падає на коліна, щоб поцілувати край її шуби, вони збираються в гуртки довкола дошок і колод, Інес походжає між ними, спостерігаючи за цим казино, надворі туркочуть голуби в променях лагідного сонця, але тут, серед клубів пари, над дошками й колодами карт у напівмороку горбляться постаті, грати в бриск цими новесенькими картами — це не те саме, що грати моїми старими, які я прибережу, бо там у колоді бракує чирвової дами; ти роздаєш, Сунільдо, твоя черга тягнути, я не хочу грати з Ерною, бо вона махлює, ходи до нашого столу, Ірис, якщо хочеш зіграти в доміно, я тебе навчу, ні, хай Ірис зіграє з нами в перегони коників, ця гра краще пасує таким маленьким дівчаткам, хай з вами зіграє Еліана чи Мірелья, вони забувають про каву, що парує, про хліб, про розпечені очі вугілля, про месу, яку вони мали слухати з Брихідиного радіоприймача, що височіє на серванті, — отець Асокар каже, що нам так можна, бо ми старі, ми хворі, нам важко ходити, але сьогодні ми не слухатимемо месу, тому що наша благодійниця принесла нам ігор і зараз стежить за тим, як ми граємо, вона радісно усміхається, коли бачить наші заплакані очі, коли чує, як стукотять у стаканчику кості, руки, що майже заніміли від складання на купки зелених фішок, чорних фішок для гри, правила якої вони не знають, на підлогу падають скляні кульки, одна стара нахиляється, інша повзає під столом, шукаючи скляну кульку молочно-білого кольору поміж розпухлих ніг, взутих у діряві капці, й варикозних вен, прикритих брудними панчохами, але старі, яким належать брудні панчохи й мозолі, не розуміють, що хтось повзає біля них накарачках; бо я загубила кульку, білу, як молоко, забери ногу, Клеменсіє, яка різниця, що загубилася кулька, давайте вже грати в бриск, буро[55], чирви, покер, монте… ні, ні, тільки не в монте, це гра Диявола і її заборонено законом, що то за гра зі стількома кольоровими фішками, а цю гарненьку дошку треба залишити Риті, щоб вона прочитала мені інструкцію, яка написана тут на дашку, я не можу її прочитати не тому що не вмію, просто букви дрібні, а в мене поганий зір, це правило не з доміно, Маріє, ви вигадуєте правила, які вам вигідні, кажи тоді ти, бо я просто нетямуща баба; година меси минула, але байдуже, меси передають увесь час і пізніше має бути ще одна, гарненька така, але й ту месу ми забули послухати, тому що наші зморшкуваті руки трусять кості, наші шершаві пальці витягають пікові тузи, переносять синього коника на шість клітинок уперед, перекидають усі фішки на дошці, бо Роса Перес змахлювала, я більше не граю з Росою Перес, хай вона пересяде за інший стіл, — бідкаються наші сповнені обурення запалі роти, а тимчасом над вогнем хитається димок, кава холоне, а місіа Інес і далі все походжає і походжає, вона кладе на секунду свою руку на плече Сунільди, яка їй усміхається, вона походжає й нічого не каже, дивиться, слухає й походжає, загорнута у свою шубу карамельного кольору, волочить край свого цеглястого халата між столами, де падають кості, бігають коні, змагаються королі й валети, нагромаджуються чорні фішки й закінчуються білі, — скажіть самі, змахлювала я чи ні, місіа Інес, ви маєте розумітися на цих перегонах машин, — ні, я геть не розуміюся на перегонах машин, а от на перегонах собак розуміюся добре.