Але що робити зі шкаралупою Ірис, цим безглуздим вмістилищем, щойно воно виконає своє конкретне дітородне призначення? Я не можу допустити, щоб подальші втілення стирали попередні, аж доки роздроблена й розділена Ірис зовсім не розчиниться, а її частинки ховатимуться у згортках мертвих старих чи під нашими ліжками, мені теж подобається зберігати безглузді предмети в себе під ліжком: рукописи, які я ніколи не опублікую, нотатки, зошити, списані тим, що в мій час називали роздумами, вирізками з критичних статей, де згадувалося моє ім’я, моє ім’я я зберігаю ще й поміж старого мотлоху, який накопичується в мене під ліжком, я жадібна, я не хочу, щоб інші старі вкрали в мене шматки непотрібної шкаралупи Ірис, я хочу її всю собі. Для цього я й готую цей будиночок. Я знайшов його серед старих речей Брихіди і сховав раніше, ніж матінка Беніта побачила, що я роблю. Це маленька музична скринька, дерев’яне швейцарське шале. Якщо підняти дашок, що кріпиться на двох завісах, грає «Венеційський карнавал». Це єдина мелодія, яку він грає. Мені вдалося скомпонувати її, покрутивши пружини. Він майже готовий. У теплому підвалі, поки Ірис безсоромно світить цицьками, годуючи Даміану, яка ніколи не наїдається, я займаюся тим, що розфарбовую фасад шале: уявний сніг на даху й комині, дерев’яні пташечки, червоні фіранки в зелений горошок, підібгані з обох боків, між ними я приклеїв шматок дзеркала, щоб показати цим можливість зазирнути всередину і роздивитися інтер’єр. У цей інтер'єр я маю вписати Ірис. Тому що я вирішив заволодіти тим, що залишиться від Ірис після народження, щоб вона продовжувала існувати всередині в ролі іграшки. Разом із Даміаною. Коли народиться справжня дитина, призначенням Даміани буде залишатися поруч із безглуздою шкаралупою Ірис… У швейцарському шале вони спатимуть обійнявшись — бранки власних ніжностей, які вони вдосконалюватимуть, їм закриють усі виходи, бо вони стануть непотрібними… Вони не захочуть виходити, вони боятимуться всього, що перебуває за межами цього середовища, у якому вони житимуть, зв’язані своєю грою. Так, Ірис, тобі сподобається жити в будиночку з Даміаною більше, ніж за його межами. Часом я відчинятиму дашок, щоб подивитися на вас, і ти чутимеш «Венеційський карнавал». Він здаватиметься тобі дуже гарним, присягаюся, його ненав’язливий дзенькіт сподобається тобі більше за ті твої фруґи і джерки[29], які ти танцювала у вікні на горішньому поверсі, тому що повторенням своєї чіпкої мелодії швейцарське шале змусить тебе забути все інше, повністю відкинувши твій внутрішній світ, залишивши саму лише шкірку, замкнену в цьому останньому втіленні, визначеному обмеженим, єдиним, банальним простором, підсиленим «Венеційським карнавалом». Клянуся, я заздрю твоєму існуванню всередині музичної скриньки. Я збережу це твоє останнє втілення, не даючи тобі втекти і перетворитися на щось інше, воно буде лежати в пакунку під моїм ліжком разом із безглуздими відсортованими й класифікованими паперами, поруч із іншими речами, які я хочу зберегти, бо це мої речі, я — сьома стара, твоя безстидність доводить мені це щодня.
Я хотів спуститися до підвалу, бо подумав, що в ту мить ти була сама. Я хотів показати тобі швейцарське шале, щоб ти почала його жадати: запросити тебе туди, щоб ти позазирала у дзеркало вікна, порозказувати тобі різних побрехеньок про вишуканість інтер'єру, щоб ти переказала їх Даміані, й ви вдвох, так, щоб ніхто з нас не знав, почали благати мене, щоб я дав вам погратися швейцарським шале, яке ви поступово переберете у своє життя, і зрештою, ввійдете в нього через крихітне дзеркальце дверей.
Я не зійшов у підвал, я зостався в тіні слухати вас, дивитися на тебе і твоє огидне немовля, яке зараз не твоє немовля, бо воно не каже «хоцю сьпатки», «пі-пі», «ка-ка», воно каже: американці здійснили бомбардування околиць Ханоя, Онассіс заявляє, «Panagra» — авіалінія сучасних людей, Сальвадора Альєнде до влади, мініспідниці заборонили у столичному кафедральному соборі, інтелігенція повинна взяти участь у цьогорічному зборі цукрової тростини, заявляє Фідель Кастро, Фі-дель, Каст-ро, Кастро, добре вивчи букви, Ірис — К-А-С-Т-Р-О, а, як у слові «Кастро», скажи мені, де вона в цьому слові — «Микита», правильно, ось а, бачиш, ти не дурна, але нащо тобі знати, чому скинули цього Микиту, якщо ти досі не вмієш добре читати, краще почекай перед тим як ставити запитання, чому все так відбувається, але ж якщо я вже вмію читати, Даміано, хоча й не бігцем, я вже майже не помиляюся, хіба не бачиш, ось — продаються саджанці десяти тисяч акацій, заради Бога, що можна зробити з квітками десяти тисяч акацій, вони ж так швидко відцвітають, у термах Панімавіди[30] проводять свої вакації родини Крісті Рамос, Пальма Крісті, Крісті Крісті, П’єр де-Бодуан Крісті… Ну й ну, стільки родичів… залишки Belle Époque, як це розуміти, Даміано, це іншомовні слова, я їх не знаю, якби Німенький не приклеїв на продовження іншу газету… Дивися сюди, Ірис, ось це вже щось гарненьке, портрет собачки Лайки, яку відправили на Місяць, скажи-но, де тут а, правильно, ось вона, ти впізнала її, хоча вона й велика, хіба не бачиш, це набагато цікавіше, ніж ті дурниці з каченям Дональдом і Корін Тельядо, то звичайнісінькі вигадки, не вір жодному слову в тій маячні, a цé читати набагато цікавіше, бо це справжні події, які відбуваються зі справжніми людьми, а не намальованими мавпами, потрібно читати газети, у газетах про все пишуть, так я дізналася про твого батька, так, так, поплач, зараз тебе хвилює, що твого батька розстріляли, а тобі за Судний День варто хвилюватися, що вже поробиш, маленька, така доля… Бачиш, тобі треба навчитися читати, щоб ти могла читати газети й не була нетямущою простачкою, й не давала всім цим старим тобою користатися, бо ж вони переконали тебе, що я твоя дитинка, але це не так, я — Даміана, а крім цього тобі втовкмачуватимуть, що дитинка, яку ти народиш, — чарівна, що ти незаймана діва, яка з тебе діва, якщо ти злягалася з тим Ромуальдо, хазяїном голови Велетня, який насправді татко твоєї дитинки, треба знайти його, щоб він на тобі одружився, щоб ти мала чоловіка, який би працював і утримував тебе, а ти б ростила свою дитину, ти, а не ці старі, ти маєш навчитися захищатися, тому ти маєш навчитися читати, отож, що тут написано, не плач, що написано тут, у цьому рядку, революція хіпі, хто такі хіпі, я не знаю, я вже дуже стара, але ти можеш дізнатися, хто такі хіпі, дивися, тут їхня фотографія, вони з цим своїм довгим волоссям дуже схожі на педиків, але вони обіймаються з жінками, тому педиками вони бути не можуть, а тут написано… Гігантська Даміана, осяяна світлом цього відчиненого вікна газет, якими я обклеїла стіни, разючі зіниці її очей зазирають у це вікно, вона готова вискочити крізь нього з Ірис, на їхніх обличчях, одурманених реальністю, стільки світла, у їхніх літерах, їхніх складах стільки чіткості, точність вказівного пальця старої, яким вона показує на фрази і заголовки у світлі свічки, за допомогою якого Даміана, що сидить поруч із Ірис на ліжку, прочитує цю літературу агонізуючого сьогодення, свічка проходить зліва направо, знизу догори, аж до самої стелі, шукає більше новин, більше велетенських фраз, які зазирають у це вікно.