— Німенький.
Я тримаю під пахвою швейцарське шале. Я тримаю ключі в кулаку в кишені своєї роби. Ти говориш дуже тихим і спокійним голосом, невідомим мені голосом.
— Я хочу вийти.
Я знаю, Ірис.
Я відчуваю цей запах тліні, старого одягу, цих мазей, якими ми тебе натираємо, ця мазь добра для бронхів, Амаліє, ти маєш більше сил, ніж я, натри як слід цій дівчинці спину, а цією, схожою на водичку рідиною, найкраще натирати набряклі щиколотки… Я заперечливо хитаю головою. Ти хапаєш мене за зап’ясток. Я опускаю ключі в кишеню роби. Ти береш мою руку і кладеш собі на груди, якими ти годуватимеш потвору, що не є дитиною Ромуальдо, як гадаєте ви з Даміаною, це навіть не моя дитина, бо я — сьома стара, я не маю статі, Пето, я клянуся тобі, я не маю статі, тому навіть не думай потикатися в цей будинок. Це дитина, яку зачав, заохочений моїм заздрісним поглядом, дон Херонімо де Аскойтіа, в лоні доньки злочинця.
— Торкнись.
Торкаюся.
— Подобається?
Я не відповідаю.
— Стисни її, дурню. Ти думаєш, я не знаю, що ти хочеш зробити зі мною люлі-люлі? Давай, візьми мене як слід, а потім відпусти.
Я відриваю руку від твоїх грудей. Тоді я запалюю слабеньке світло й демонструю тобі музичну скриньку, відчиняю кришку, ти чуєш «Венеційський карнавал», твої очі спалахнуть, я змушу їх заглянути в дзеркальця дверей і вікна, я показую тобі на двері, я хочу, щоб ти зайшла, зараз, зараз, зараз же, я зачиню тебе всередині музичної скриньки.
— Ти думаєш, я дурепа? Ти думаєш, що можеш обманути мене цією іграшкою?
Я не знаю, що відповісти.
— Кажу тобі, відпусти мене.
Я не чую. Я глухонімий, ти це знаєш, Ірис, я не розумію, нащо ти до мене говориш, якщо знаєш, що я не чую. Я не розумію нічого з того, що ти мені кажеш, через це, навіть якби я міг чи хотів зробити те, про що ти мене просиш, я б тобі не скорився.
— Брехня! Цілковита брехня. Ти не німий. Я з самого початку зрозуміла, що ти не німий, а просто вдаєш німого. Тому я й кликала тебе в коридорах, щоб ти почув мене і випустив. Ти ні німий, ні глухий. Коли ти дзенькаєш ключами всередині своєї роби, то робиш це в ритмі «Ми Бога любимо у законах, у наших школах, в домівках в нас, ми любим Боооооога…»[31] А справжні німі не можуть робити нічого в ритм, бо вони не чують, так що не роби з мене дурепу. Перед тим як чкурнути звідси, Даміана сказала, що здасть тебе архієпископу, тому будь обачним, він прийде по тебе найближчими днями. Якщо ти не хочеш, щоб я здала тебе матінці Беніті, випусти мене.
Це прекрасна аргументація, Ірис, вітаю тебе, твої аргументи завели мене у глухий кут, виставили мене всього на показ, тепер мені доведеться дістати все з-під ліжка: мій голос, мою здатність чути, моє забуте ім’я, мою заціпенілу стать, мої незавершені рукописи, тепер мені доведеться все це розгорнути й використовувати, що я зі всією скромністю і зроблю, чому б ні, моя сеньйоро, каже вам мій реверанс, мій возик до ваших послуг, я не стара, я Умберто Пеньялоса, батько твоєї дитини, чарівна вагітність — це казочки старих, до чийого кола ти не дозволяєш мені належати, адже ти вириваєш мене з цього м’якого прихистку, щоб я дозволив тобі відчинити двері й утекти в обійми долі, адже Даміана переконала тебе, що це твоя істинна доля, та не вір їй, Ірис, люди мають безліч доль, ти можеш увібрати будь-яку з них, та, яку тобі пропонує Даміана, — буквальна, злиденна, прісна, нікчемна.
— Я хочу вийти.
— Сама?
— Звісно.
— Щоб зустрітися з Даміаною?
— Бридка стара!
— Чому?
Ти замислилася на мить.
— Я вагітна. Коли Даміана йшла, вона розповіла мені казочку про те, що шукатиме Ромуальдо, але навряд, вона не шукатиме його, бо хоче залишитися зі мною. Я не хочу жити з цією старою лесбійкою Даміаною в будинку якоїсь сеньйори, яку вона знає і яка може розмістити нас у себе вдома, де до того ж живуть інші дівчата, доки ми не знайдемо Ромуальдо, не хочу. Я хочу знайти того, від кого я завагітніла, я хочу жити з ним.
— То був не Ромуальдо.
— Хто ж тоді?
— Я знаю, хто це був.
— Ну звісно ж, Велетень.
— Ні, це був дехто всередині Велетня.
— Ну звісно ж, Ромуальдо.
— Ні, інший сеньйор, один кабальєро…
— Облиш ці балачки, випусти мене.
Твою реалістичну мрію важко зруйнувати, це втілення, яке ти не хочеш кидати, воно належить тобі, воно майже й не мрія, ти справді подружка Ромуальдо, ти знаєш це і не даєш мені зруйнувати цю мрію, щоб посвятити тебе в іншу. Мрію про Ромуальдо ти знаєш добре, та ж, яку тобі пропоную я, для тебе завелика, але я можу скоротити її до твого розміру, я можу поступово тебе в неї вводити. Ти спішиш, ти більше не можеш, вийти, вийти негайно — цього ти хочеш, ти не можеш відкласти власне бажання вийти.
31
Слова з популярної чилійської релігійно-патріотичної пісні «Hasta tus plantas» («До твоїх ступень»).