10
Двері відчинилися. Вона привітала його теплою усмішкою і повела крізь подвір’я, серед байдужих голубів, які дзьобали кахлі, до іншого боку коридору. Він сів на стілець, спершись об його спинку. Лоза приємно заскреготала у тіні жимолості, яка пожирала пілястри. Служниця сказала, що його дядька ще немає, але він скоро буде. Херонімо зробив ковток горілки і подякував. Він поклацав пальцями, щоб розворушити голубів, але ті й далі самозаглиблено ворушили дзьобами під промінням полуденного сонця, і навіть служниця, яка проходила повз, не змогла їх відволікти.
Єдиним, що не змінилося після його повернення з Європи, були запашні печені вугрі, яких подавали щоп’ятниці на стіл його дядька, преподобного дона Клементе де Аскойтіа. Вугрі і, звісно ж, те що їх оточувало, — застояна тиша цих внутрішніх двориків, чия груба саманна архітектура була ознакою життя, цілком протилежного тому, яке знав він, а балачка його дядька була радше політичною, ніж духовною, радше мирською, ніж містичною, приправленою пікантними історіями з життя сім’ї, цієї великої сім’ї, до якої всі вони належали. Херонімо вирішив здійснити мандрівку на батьківщину, щоб зрозуміти, чи вдасться йому нарешті стати частиною цієї сім’ї, якщо він спробує інтегруватися в неї хоча б на якомусь рівні. Зараз, через два місяці після прибуття і незважаючи на свого дядька, смачні вугрі й жимолость, він задумувався над можливим поверненням до відправної точки, однак кидатися в полум’я, яке саме охопило Європу, видавалося явними дурощами. Він нахилився, щоб поставити чарку на стіл. Цього разу одного легенького руху було достатньо, щоб непослідовні голуби полетіли на дах, де продовжили свої теревені. Затримка дона Клементе була незвичною. Він завжди чекав на своїх співрозмовників за п’ятничним обідом, сидячи в кріслі у цій частині коридору, перечитуючи ранкову газету і тримаючи напоготові критичні зауваження щодо останніх дій його партії, якими він ділився з гостями, ще до того, як ті всідалися за столом. Архієпископ звільнив його від душпастирських обов’язків, щоб той міг з усіма почестями вийти на заслужений відпочинок і провести решту свого життя в ролі поважного пана і зрештою відійти в засвіти в цьому домі, де народився як він, так і Херонімо. Проте ні рокам, ні хворобам не вдалося послабити клерикову товариськість. Щоп’ятниці у своїй їдальні він збирав за столом, що ломився від риби і морепродуктів, видатне й обізнане коло чоловіків, які розуміли, що коливання на біржі пов’язані з останніми змінами в кабінеті міністрів, які знали, хто кому родич і які зараз ціни на худобу й нерухомість, чоловіків, які формували комітети для зустрічі важливих іноземних гостей і які щедро роздавали мудрі поради й посади тим, хто не був одним із них, але прагнув на них скидатися. Містом ходила байка про те, що політикою в країні завідує така собі Марія Бенітес, незмінна куховарка дона Клементе, карикатура якого з’явилася в зухвалому пасквілі, де його змальовували як втілення олігархії, котра своїм велетенським ополоником помішувала вариво в каструлі, на якій було написано назву нашої країни. Дон Клементе запевняв сміючись:
— Це ж лише родинні посиденьки за обідом!
Що теж було правдою, адже родинні зв’язки Аскойтіа сягали всіх гілок влади. На першому з таких обідів, на який завітав Херонімо, кабальєро в напіврозстібнутих жилетах, серед бундючного диму гаванських сигар, якими пригощав їх дон Клементе, приязно вітали його, згадуючи його батька й діда і радіючи, що нарешті, після п’яти років відсутності, він знову опинився поміж них. Один простакуватий пузатий міністр, чий лоб, засмаглий унизу, але білий біля волосся видавав постійне носіння крислатого сомбреро, сказав йому:
— Твоє місце тут, чоловіче. Навіщо тобі жити в Європі серед безбожників і дегенератів, якщо тут ти є кимось? Звісно, тамтешні жінки…
Гості відзначили смішком цей вияв невгамовних, як казали, апетитів міністра. Насолодившись увагою, він вихилив до дна черговий келих червоного вина і пустив з рота клуб сигарного диму, після чого взявся підраховувати вік Херонімо:
— Отож. Твої батьки одружилися наприкінці війни, у якій ми відвоювали північні провінції[34]. Я добре це пам’ятаю, бо змушений був залишатися на кордоні після підписання перемир’я й через це не зміг приїхати на весілля. А твій бідолашний батько потім героїчно помер під час революції[35]. Я вже тоді був міністром і виголошував промову на його похороні. Як сьогодні пам’ятаю тебе, ти очолював кортеж, світловолосий, як і всі Аскойтіа. Тобі було років із вісім. Усі ми захоплювалися твоєю витримкою. Було одразу зрозуміло, що тобі належало виконати всі обіцянки, які були обірвані передчасною смертю батька. І як мені не пригадати, що тобі було десь… двадцять шість років, коли ти відправився до Європи, якщо я сам пропонував тобі стати моїм секретарем, коли ми проводили делімітацію кордонів, щоб утримати тебе тут? Тобі має бути десь тридцять.
34
Ідеться про Тихоокеанську війну (1879–1884), у якій Чилі, внаслідок конфлікту з Перу і Болівією, встановила контроль над провінціями Тарапака й Антофаґаста.
35
Ідеться про громадянську війну 1891-го між прихильниками президента Хосе Мануеля Бальмаседи й прихильниками конгресу.