Незважаючи на свої регалії, Умберто жадібно чекав на свою щорічну зустріч із доном Херонімо: поділитися досвідом уповні можна лише з рівним, із кимось, хто так само перебував поза грою, оскільки не був потворою. А ще всі ці спогади і почуття від років, проведених разом… Як поживав Бой? Чи був доктор Асула таким обізнаним і самовідданим, як про це його запевняли його агенти? Чи закінчив він операції? Чи почав Бой ходити, говорити? Ні, ні, він трохи затримається, порівняно зі звичайними дітьми, але провівши декілька тестів, доктор Асула запевнив, що розум у Боя розвиватиметься пишно, незважаючи на початкову затримку, пов’язану з операціями.
— Цього варто було очікувати.
— Звісно.
А як Умберто? Щасливий? Коли дон Херонімо викликав Умберто, той відчував, що віднаходив іншу частину себе, й лише так, раз на рік, він міг бути повноцінною людиною.
— Сигару?
— Ні, дякую, доне Херонімо, ні…
— Коньяку?
— Якби ж…
— Шкода…
То доктору Асулі не вдалося вилікувати його кислотність, біль, шлункові спазми? Шкода… терпіння. Він уже почав писати хроніку Ринконади? Ні… Ні, ще не почав, просто ці спазми, ця непримиренна кислотність, яка щоразу посилюється, коли він сідає, щоб викласти на папері якусь подію, біль, приковував його до ліжка на цілі дні… Звісно, структура його твору, персонажі, ситуації, якісь смішні деталі, якісь кумедні історії, — увесь цей світ уже кипів усередині його голови так, що виштовхував із неї все інше: більшість часу, — зізнавався дону Херонімо митець, яким він не вгавав захоплюватися, — він не розумів, щó є реальність — те, що всередині, чи те, що зовні; чи він вигадував те, про що думав, чи те, про що він думав, вигадувало те, що бачили його очі. Це був закритий світ, задушливий світ, який нагадував життя всередині мішка, коли ти намагаєшся прокусити джут, щоб вигризти собі вихід чи запустити повітря й побачити, де твоя доля — всередині, зовні чи ще десь, ковтнути трохи свіжого повітря, не обмеженого його марами… де починався ти і де ти припиняв бути іншими… Звідси й біль — це укус, який потрібен, щоб вийти чи щоб запустити повітря.
— Шкода, Умберто!
— Що вдієш…
Чому він тоді не вчиняв чогось радикальнішого? Наприклад, операцію делікатними руками доктора Асула, якому Умберто, здавалося, так довіряв. Можливо, це б змогло усунути його надокучливу виразку. Ні, ні, доне Херонімо, не все аж так погано. Там, певно, навіть не це, навіть не виразка, найпевніше — це одна з тих речей, які я собі вигадую у своїй неволі…
— Неволі?
— Так.
— У Ринконаді?
— Вона зовсім не схожа…
— Але набагато гарніша.
— Не знаю, мені бракує багатьох речей… Старих подвір’їв, коридорів, якими я любив прогулюватися, — їх мені бракує.
Емператрис наказала Басиліо збігати до Умберто, щоб повідомити його про те, що їм терміново треба зустрітися сьогодні за чаєм. Вона чекала його у своєму будуарі. Вона зустріла його сидячи за крихітним столиком, вирізьбленим у техніці маркетрі у вісімнадцятому столітті для доньки одного маркіза. Вона підвелася, щоб сердечно привітати Умберто, коли той зайшов. Зачіску її прикрашала квітка орхідеї з тканини, брови її були вискубані, а на синюватому макіяжі повік виблискували сріблясті веснянки, як на манекенниці з обкладинки останнього випуску «Воґ», який Умберто відсунув зі столика навпроти дивану, щоб Басиліо міг поставити туди тацю з ароматним лапсанґ-сушонґом[40].
— Чи вам більше до вподоби з жасмином?
— Ні, ні, дякую. Цей кращий для мого шлунка.
— Це «Твініґз[41]», вишуканий, правда?
— Так, вишуканий.
Емператрис сіла навпроти Умберто. Вона налила чай в обидві чашки і, після того як схрестила свої куці ніжки, дістала сигарету з пачки «Мальборо», затиснувши її між своїми зморшкуватими, ніби гвинтики, пальцями, чекаючи, поки співрозмовник її запалить. Нагнувшись, щоб зробити це, він помітив, що лоб Емператрис був зморшкуватішим, ніж зазвичай, щойно вона випустила перший клубок диму, він розслабився, через що оголилися слиняві ікла на обідку плоті по краях її морди.
— Що сталося, Емператрис?
— Нічого. Хіба я не можу запросити вас випити чаю без конкретної на те причини?
— Але ж Басиліо сказав, що це терміново.
— Басиліо завжди кудись спішить. Це щоб у нього було вдосталь часу пограти у футбол зі своїми дітками.
40
Лапсанґ-сушонґ — різновид південнокитайського чорного чаю, що відрізняється «копченим» ароматом.