Це сталося тоді, матінко Беніто. Я міг би врятуватися, стрибнувши донизу й розбивши об підлогу голову. Я міг втекти, надягнувши скромні шати арауканця, що висіли на манекені, який я теж міг замінити, але я не втік. Не розумію, чому я відповів дону Херонімо так, як відповів. Я сказав йому: я — письменник. Оскільки я мав чудову пам’ять, то вчився мало. Дощовими вечорами я ходив до Національної бібліотеки і читав, багато читав — Ніцше, Гельдерліна, Шекспіра, Ґете, а крім них ще й Інсуа[46], Варґаса Вілу[47], Ґарсіа Санчіса, Вільяеспесу, Еміліо Каррере, так, і їх теж, але й також класиків, хоча в моєму стилі краще простежується Інсуа, ніж Ґете, вони всі відчинили для мене вікна, які зараз задушливо замкнені і які, після того як я дав відповідь дону Херонімо того проклятого вечора, ув’язнили мене в цьому домі. Я сказав йому: я — письменник. Він запитав мене, як мене звати. Розчервонівшись, я відповів:
— Умберто Пеньялоса.
— З нетерпінням чекатиму на вашу наступну книжку.
— Я радий, що ви зацікавилися.
— Мене цікавить усе, що стосується вас…
— Дякую.
— …так ніби воно належить мені…
— Дякую, Емператрис.
— Вам нема за що мені дякувати, Умберто.
— Ви стільки для мене робите…
— Як би вам дістати чаю лапсанґ-сучонґ?
Вона стулила повіки. Сріблясті веснянки виблискували на синяві її макіяжу, а коли вона усміхнулася, зі складок бульдожої морди визирнули її чіпкі ікла. Тіло карлиці вже не було почервонілим, як на початку літа: її гладка шкіра, маленькі груди, вся вона була засмаглого каштанового кольору, про який подбали креми від «Ґерлен», якими вона почала намащуватися після епізоду біля ставка. Вони трохи прогулялися, повільно, ледь торкаючись одне одного. Удалині був закуток. Там він стисне її в обіймах, її, мерзосвітну карлицю, він заволодіє нею, тому що він її жадав, навіщо обманювати себе, він за хвилину з нею кохатиметься, лише вони досягнуть затінку, тому що його член затверднув, коли він торкнувся її, а опущені очі Емператрис не могли цього не помітити, він жадав цю потвору, цього пуголовка з головою собаки, яка кусає й не відпускає, й тягне здобич за собою, вхопити її руками, упхати в неї свій член, убити її насолодою, нанизуючи її зі стогонами на свій велетенський прутень…
Він відчув вологу у своїх штанях. Його член охляв. Спершись ліктями на стіл обабіч «Оліветті», він сховав у долонях обличчя. Як утекти? І куди? Зникнути. Не жадати й не бути жаданим. Чиста сторінка вставлена в друкарську машинку. Піти по Емператрис. Обдурити її, щоб вона йому віддалася.
— Емператрис, прошу вас, пробачте мою настирливість. Зрештою, я нічого не вартий, я лише богемний волоцюга, який вештається на заході сонця в пошуках ідеалу, який постійно від мене вислизає і до якого моїм рукам ніколи не доведеться доторкнутися… Емператрис, виходьте за мене заміж.
46
Альберто Інсуа, справжнє ім’я — Альберто Ґальт-і-Ескобар (1883–1963) — іспанський письменник.
47
Хосе Марія-де-ла-Консепсьйон Аполінар Варґас Віла Бонілья (1860–1933) — колумбійський письменник.