Тема смерті та страждань в українській традиційній культурі табуйована. І ця проблема стосується не тільки історії. Зверніть увагу, наскільки важко і туго розвивається в Україні паліативна медицина, у якому жахливому стані хоспіси та медичне забезпечення смертельно хворих морфієм та іншими знеболювальними ліками. Зверніть увагу, наскільки мало реакцій людей на знесення одного із символів злочинів радянської системи — Лук’янівської в’язниці. Зверніть увагу, скільки проблем у волонтерських спільнот на кшталт «Чорного тюльпану», які повертають додому загиблих на фронті російсько-української війни. Українці бояться говорити про смерть. Сотні років пригнічення позначились на нас. Ми знаємо: смерть несе за собою смерть, тому про неї треба мовчати. А смерть тим часом завжди ходить поруч. І вона повинна бути видимою. Вона не повинна бути настільки страшною.
Книга, яку ви тримаєте в руках, є частиною великої роботи з повернення пам’яті про закатованих та загиблих українців у часи компартійно-радянської системи. Маємо надію, що наша спільна з фаховими істориками, волонтерами та журналістами робота не лише сприятиме поширенню страшної правди про злочини радянської влади, а й допоможе змінити ставлення до сучасних в’язнів, особливо неповнолітніх, та створити реабілітаційну систему для їхньої соціалізації. Змінити ставлення українців до смерті, аби не лише безпрецедентні жахи змушували нас звертати увагу на законність, а щоб ми кожного дня вимагали законності — від усіх.
Аби ми нарешті відкрили очі на смерть. Перестали її боятись. І стали нарешті живими.
Дякую за допомогу у створенні книжки:
Тетяні Швидченко, Анастасії Євдокимовій, Олені Степаненко, Олені Кухар, Олександрі Очман, Катерині Рудик, Мілі Мороз, Олександрі Статкевич, Тетяні Григоренко, Ірині Скакун, Олександру Северину та іншим.
Дякую багатьом благодійникам, які вірили і підтримували проект упродовж усього часу його існування.
Олена Герасим’юк
1
Адреса сторінки «Розстрільного календаря»: https://www.facebook.com/HitListUkr/
Січень
Достатньо оголосити війну більшовикам, як на Україні миттю спалахне повстання. На колгоспників більшовикам не доводиться розраховувати, хоча вони популяризують усюди, що, мовляв, більшовики — друзі колгоспників і колгоспник — опора більшовиків. Це — ілюзія, ні більше, ні менше. Будь-який колгоспник встромить ніж у спину першому-ліпшому комуністу за першої можливості.
З агентурного повідомлення
Володимира Хуторянського заарештували за статтею 54-11 — «участь у контрреволюційній організації» — та, звинувативши у приналежності до «Спілки визволення України», нібито організованої Сергієм Єфремовим, засудили до п’яти років таборів. Покарання священик відбував у Дмитровлазі — таборі, створеному для будівництва каналу Москва—Волга імені Й. Сталіна.
Новини з волі Хуторянський отримував через завпошти, який приносив йому неперевірені вартою листи та передачі. Родичам священник надсилав «цілу плеяду розмов про тортури, муки, страждання в таборах».
За словами Володимира Хуторянського, понад половина в’язнів у таборі були українцями (за офіційними даними, кількість арештантів у 1934—1937 рр. у середньому коливалась від 88 до 180 тисяч осіб).
Станом на 1937 рік Володимира Хуторянського етаповано до Соловецького табору, про що свідчить виписана на його ім’я довідка. 9 жовтня 1937 року. Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області2 засудила Володимира Хуторянського до найвищої міри покарання. Священика розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.
Хуторянский Владимир Яковлевич // Открытый список: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/bmI9pM
Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx
Шаповал Юрій. Справа священика УАПЦ Володимира Хуторянського на тлі сталінського терору // Людина і світ. — 1998. — № 1. — С. 13—19. Режим доступу: https://goo.gl/A9KhKT