Десь у глибині моєї свідомості зажеврів моторошний здогад, але я все ще не була до нього готова. Тож я спробувала передихнути, відтак знову озирнулася, цього разу уважніше.
Отже, якщо точно сказати, змінилося не надто багато. Більшість будинків мали звичний вигляд. А втім… онде зникла чайня, де матуся завжди купувала смачні тістечка «Принц Валлійський», а цей наріжний будинок із масивними колонами я бачила вперше.
Якийсь незнайомець у чорному пальті й капелюсі несхвально скинув на мене оком, але не зробив жодної спроби заговорити або допомогти. Я підвелася й обтрусила бруд із колін.
Моя жахлива здогадка повільно перетворювалася на жахливу впевненість. Та й перед ким мені було прикидатися?
Я не потрапила на перегони старовинних автомобілів. І магнолія не скинула раптом свій квіт і листя. І хоча я багато чого б віддала за те, щоб із-за рогу раптом з'явилася Ніколь Кідман, тут не проходили зйомки стрічки за Генрі Джеймсом[10].
Я знала точно, що сталося. Я просто це знала. І ще я знала, що тут якась помилка.
Я перенеслася в інший час.
Не Шарлотта. Я. Хтось припустився страшенної помилки.
У мене зацокотіли зуби. Не тільки від хвилювання, але й від холоду. Холод проймав до кісток.
«Я б знала, що робити», — забриніли в моїх вухах слова Шарлотти. Певна річ, Шарлотта знала. Але зі мною ніхто цим знанням не ділився.
Я стояла на розі вулиці, тремтячи і стукаючи зубами, і дозволяла перехожим на мене витріщатися. Перехожих було не надто багато. Повз мене пройшла молода жінка в пальті до п'ят і з кошиком під пахвою, а за нею — чоловік у капелюсі й пальті з піднятим коміром.
— Вибачте, — сказала я. — Не скажете часом, який у нас зараз рік?
Жінка вдала, що не чує, і рушила швидше.
Чоловік похитав головою.
— Яке нахабство, — пробурчав він.
Я зітхнула. Насправді від цієї інформації мала́ користь. Яка, власне, різниця, потрапила я в 1899 рік чи в 1923-й?
Принаймні я знала, де перебуваю. Я-бо жила менш ніж за сотню метрів звідси. Чи є щось природніше, ніж податися просто додому?
Треба ж щось зробити.
У сутінках вулиця видавалася спокійною й мирною. Мов нежива, я йшла назад до будинку, уважно роззираючись навсібіч. Що змінилося, що залишилось, як і пізніше? Коли пильніше придивитися, будинки були точнісінько такі самі, як і в наш час.
Деякі деталі я, здавалося, бачила вперше, але, можливо, досі я їх просто не помічала. Я автоматично кинула погляд на будинок номер 18, однак біля під'їзду — хоч би тобі лялечка. Людини в чорному не було.
Я зупинилася.
Наш будинок на вигляд був точнісінько такий, як і в мій час. Вікна на першому і другому поверхах виливали яскраве світло, у маминій кімнаті під дахом теж світилося, а з даху звисали бурульки. Варто мені було глянути на все це, як захотілося додому.
«Я б знала, що робити».
Гаразд, що б зробила Шарлотта? Зараз геть споночіє, і до того ж холодно, хоч вовків ганяй. Куди б вирушила Шарлотта, щоб не змерзнути? Додому?
Я дивилася на вікна. Може, вже є на світі мій дідусь? Може, він мене навіть впізнає?
Зрештою, дозволяв же він мені гойдатися на колінах, коли я була маленька… Ет, пусте! Навіть якщо він уже з'явився на світ, то як зможе згадати, що на старості літ гойдав мене на колінах?
Холод заповзав мені під плащ. Гаразд, я зараз просто подзвоню до когось і напрохаюся на ніч. Питання тільки в тому, як це зробити.
«Привіт, мене звуть Гвендолін Шеферд, я — внучка лорда Монтроза, який, можливо, ще не народився».
Я ж не можу розраховувати, що мені повірять. Можливо, швидше потраплю в божевільню, ніж додому. А опинитися в божевільні цими часами, напевно, гірше не бути може — потрапиш раз і вже назавжди.
З іншого боку, вибору в мене особливо не було. Ще трохи, і геть стемніє. А мені треба десь переночувати й не змерзнути. І не натрапити на Джека Різника[11]. Господи милостивий! Коли він, власне, творив свої мерзенні справи? І де? Чи не тут-таки, у солідному Мейфейрі? Якщо мені вдасться поговорити з ким-небудь із моїх предків, то, можливо, я зможу переконати його, що про дім і родину я знаю більше за якогось чужинця. Хто, крім мене, міг би, наприклад, розказати, що кобилу прапрапрадідуся Г'ю звали Сита Енні? Суто інсайдерська інформація.
Різкий порив вітру змусив мене зібратися. Було дуже холодно. Мене б не здивувало, якби раптом посипав сніг.
10
Мається на увазі стрічка «Портрет леді» («The Portrait of a Lady», 1996) новозеландської режисерки Джейн Кемпіон.
11
Так звали одного з найвідоміших серійних убивць, який 1888 року завдавав жаху жителям лондонського району Вайтчепел.