— Дійсно крутий сервіс, дуже дякую.
— Не треба іронії, — сказав доктор Вайт.
— Чому ти чуєш мене, а він — ні? — засмучено запитав Роберт.
— Я теж, як на те, не знаю, — відказала я, і мене охопило співчуття до нього. — Ти хочеш йому що-небудь сказати?
Роберт промовчав.
Доктор Вайт мовив:
— Ґленда Монтроз має рацію. Ти справді розмовляєш сама з собою.
Я просувалася напомацки вздовж стіни.
— Ох, я знаю цю нішу. Зараз знову сходинка, ось вона, і через двадцять чотири кроки повертаємо праворуч.
— Ти рахувала кроки!
— Хіба що з нудоти. Чому ви, власне, такий недовірливий, докторе Вайт?
— Де там! Анітрохи. Я тобі цілком довіряю. Поки що. Бо наразі ти досить чемна, хіба що збита з пантелику схибнутими ідеями твоєї матері. Проте Хтозна, що з тебе вийде. А тому мені б не хотілося, щоб ти знала місцезнаходження хронографа.
— Не може ж цей підвал бути таким великим, — заперечила я.
— Ти й гадки не маєш, — заявив доктор Вайт. — Ми в ньому губили людей.
— Справді?
— Так. — У його голосі почувся відгомін сміху, і я зрозуміла, що він жартує. — Дехто цілими днями блукав коридорами, а потім їх знову виносило до початку.
— Я б хотів сказати йому, що мені дуже шкода, — мовив Роберт. Очевидно, йому потрібен був час, щоб роздуматися.
— Ох. — Бідолашний хлопчина. Я б залюбки зупинилася й обійняла його! — Але ти ж не винен.
— Ти впевнена? — Доктор Вайт, мабуть, досі думав про тих, хто десь подівся в підвалі.
Роберт засопів.
— Вранці ми розбили глека. Я сказав, що ненавиджу його і хотів би мати іншого батька.
— Але він же не сприйняв це серйозно, напевно, що ні!
— Сприйняв. І зараз він гадає, що я його не люблю, і я більше не можу йому це сказати. — Тонкий голосок, який зараз помітно тремтів, краяв мені серце.
— Тому ти досі тут?
— Я не хочу залишати його самого. Він не може бачити й чути мене, але можливо, відчуває, що я поруч.
— Ох, золотко. — Я більше не могла витримати і зупинилася. — Я впевнена, він знає, що ти його любиш. Кожен батько знає, що діти іноді щось бовкають язиком, хоча насправді так не думають.
— Але, — раптом глухо мовив доктор Вайт, — якщо батько днів на два заборонив дітям телевізор, бо вони кинули велосипед під дощем, то хай не дивується, коли вони верещатимуть й верзтимуть таке, що зазвичай їм би й на думку не спало.
Він повів мене далі.
— Я рада, що ви це сказали, докторе Вайт!
— Я теж, — докинув Роберт.
Залишок шляху ми з ним перебували в чудовому настрої. Нарешті відчинилися важкі двері — і знову зачинилися за нашими спинами.
Я зняла пов'язку. Перший, кого я побачила, був Ґідеон із циліндром на голові. Я розреготалася. Ха! Зараз бовдуром у капелюсі був він!
— У неї сьогодні душа співає, — зауважив доктор Вайт. — Бо вона вже встигла набазікатися з собою. — Але голос його звучав не так саркастично, як зазвичай.
Містер де Віллерз теж розреготався.
— Як на мене, справді кумедно, — промовив він крізь сміх. — Ти схожий на директора цирку!
— Радий, що вам сподобалося, — кинув Ґідеон.
Якщо не брати до уваги циліндр, вигляд він мав нічогенький. Довгі темні штани, темний сюртук, біла сорочка — такий собі весільний гість. Він окинув мене поглядом з ніг до голови, і я затамувала подих: ну, де ж реванш?! На його місці я б одразу пустила щонайменше десять гострих шпильок з приводу мого костюма.
Але він нічого не сказав, а просто посміхався.
Містер Джордж займався хронографом.
— Ґвендолін уже отримала інструкції?
— Гадаю, що так, — відповів містер де Віллерз. Він півгодини розводився мені про «Операцію „Нефрит“», а мадам Россіні тим часом дошивала мій костюм. «Операція „Нефрит“»! Я здавалася собі самій кимось на кшталт таємного агента Емми Піль. Нам з Леслі дуже подобався фільм «Месники»[52] з Умою Турман.
Я досі не могла второпати, чому Ґідеон уперто вважає, що ми вскочимо в пастку. Марґрет Тілні хоч і висловила недвозначне бажання поговорити зі мною, але не назвала часу, коли має відбутися ця розмова. Навіть якщо вона й збиралася заманити мене в пастку, то не могла знати, якого дня і о якій годині я з'явлюсь у її житті. І було справді малоймовірно, що саме цього дня Люсі й Полу вдасться нас вистежити. Червень 1912 року Вартові вибрали навмання. Марґрет Тілні було тоді 35 років, і вона разом із чоловіком і трьома дітьми мешкала у їхньому будинку в Белґравії. Саме там ми й збиралися до неї навідатися.
52
Англійський телевізійний серіал (1965–1967) компанії ABC про пару агентів, яким доводиться розплутувати складні й неймовірні злочини, часто стикаючись із суперлиходіями і фантастичними винаходами вчених, що чекають їх на кожному кроці в Лондоні. Емма Піль — одна з героїнь серіалу. Ума Турман грала Емму Піль у версії 1998 року.