Дон Лотаріо штовхнув його ліктем у бік. Якийсь досить пристойно зодягнений старий порпався в кошику на папери. Перебираючи папірець за папірцем, деякі ховав до кишені, інші розсіяно викидав. Папірці визирали з усіх його кишень.
— Що це він шукає? — подивувався ветеринар.
— Хтозна. Може, він і сам не знає, — відказав Пліній, дедалі більше впадаючи в песимізм.
Старий перейшов до іншого кошика, не зважаючи на те, чи хто спостерігає за ним, чи ні.
Нарешті з'явилося вільне таксі, й вони поїхали на вулицю Клаудіо Коельйо. Придверник підтвердив, що дон Хосе Марія вже приїхав. Тендітна служниця провела їх з передпокою до просторого кабінету, де за великим столом сидів чоловік років п'ятдесяти у зеленому шлафроці й розглядав через побільшу-вальне скло поштові марки. У нього була охайно підстрижена борода, а на носі — золоті окуляри зі скельцями у формі переполовиненого яйця. Він зробив порух, щоб підвестися для привітання, але не встав, немов був прив'язаний до фотелю. На гостей дивився поверх окулярів з байдужим виразом і стиснувши вуста.
Дон Хасінто відрекомедував йому Плінія і дона Лотаріо. Хосе Марія Пелаес ледь схилив голову й замість того, щоб потиснути їм руки, знехотя подав кінчики пальців.
Сповідач, високо задерши голову, коротко виклав господареві історію зникнення сестер і вияснив місію Плінія та його приятеля. Кузен слухав його так само байдуже, час од часу позираючи на розкладені перед ним марки.
Вислухавши, кузен помовчав, а потім невдоволено буркнув:
— Не знаю, чого можна домагатися од моїх кузинок.
У кабінеті, куди не кинь оком, стояли й лежали альбоми з марками. Гості, примостившись утрьох на одній невеличкій канапі, бо, крім фотеля господаря, сісти було ніде, почувалися дещо скуто. Обстава була новочасна, гарна, але скупа. Тут усе призначалося для марок.
Після нетривалого мовчання Пліній суворо спитав:
— А чому ви, довідавшись про зникнення кузин, одразу не виїхали з Парижа?
Кузен поглянув на Плінія так, немов тільки зараз завважив його присутність. Потім перевів погляд на сповідача, потім знову на марки і, зрештою, кумедно стенувши плечима, відказав:
— А чим я міг зарадити?
— Направити нас на якийсь слід, наприклад.
— Не бачу жодних слідів, слово честі.
Пліній підвівся. Решта зробила те саме, не без зусиль з огляду на тісняву.
— Гадаю, на часі ви не збираєтесь виїздити з Мадріда?
— Навряд. Маю багато роботи, — й показав на марки. Хосе Марія теж поволі підвівся зі свого фотеля й поплентав за ними, зашиливши руки в кишені шлафрока й низько схиливши голову. Хоча виглядав він досить молодяво, порушався як старий. Уже в передпокої кузен тихо, немов до себе, проказав:
— Мені ніколи не подобались кримінальні історії, і я не знаю, що тут сказати.
— Йдеться не про кримінальні історії, а про ваших кузин, — зауважив Пліній.
— Єдине, що мені спадає на думку, це те, що мої кузини мали пістоль.
— Як то пістоль? — аж кинувся Пліній.
— Так, пістоль, що лишився від дядька.
— І що?
— Може, варто перевірити, чи він на місці? Сповідач розгублено подивився на поліцейського.
— Пістоль? У них?!
— Це він каже. І де вони його зберігали?
— Під сінником у ліжку Алісії.
— А ми й справді не заглядали під сінники…
— Я думав, поліція заглядає скрізь.
— Чи не могли б ви піти з нами до помешкання своїх кузин? Можливо, ви ще щось згадаєте.
— Гаразд.
І, не виймаючи рук із кишень шлафрока, замислено втупився собі під ноги. Усі очікувально дивились на нього. Зрештою, знявши свої овальні окуляри, він підійшов до вішака й надів поверх шлафрока дощовик.
— Я готовий.
— Перевдягатись не будеш? — спитав дон Хасінто.
— Ні…
Дорогою до оселі сестер вони не розмовляли. Зійшли сходами нагору. Ледь переступивши поріг помешкання, кузен заквапився, якщо це слово можна прикласти до нього, й мовчки попрямував до опочивальні. Решта подалися слідом. Він увімкнув лампу на столику і, ставши навколішки біля ліжка, устромив руку між двома сінниками. Звівши очі до стелі, довгенько шарив там. Нарешті видобув якусь коробку. Не відкриваючи її, виважив на долоні.
— Порожня.
Пліній взяв у нього з рук звичайну картонну коробку з рештками давньої наліпки. Потрусив її і відкрив. Усередині лежав тільки комплект набоїв. Усі перезирнулися.
— Коли дядько помер, вони хотіли його викинути. Однак потім передумали й вирішили залишити зброю про всяк випадок, адже жили самотні.
— Вони ніколи й словом не обмовились, що мають пістоль! — здосадовано вигукнув сповідач.
— Певне, вони вийшли з дому в якійсь поважній справі, якщо прихопили з собою зброю, — мовив Пліній, досі тримаючи в руці коробку і обводячи поглядом присутніх.
— Ясна річ, доне Хасінто, що вони не все вам розповідали, — в'їдливо докинув ветеринар.
Дон Хасінто задер голову ще вище ніж звикле з наміром кинути на нього спопеляючий погляд, але це не дало бажаного ефекту внаслідок сили тяжіння його повік.
— Ви дуже люб'язні, — сухо відказав натомість.
— Що ви думаєте про це, доне Хосе Марія? — звернувся Пліній до кузена, що вкляк навколішках біля ліжка.
— Мої кузини дуже імпульсивні, — відповів той, підводячись нарешті на рівні.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що вони… легко піддаються емоціям. І швидкі на вчинки. І знову замовк, з руками в кишенях, втупивши погляд собі під ноги й стиснувши вуста.
— Якщо ваша ласка, розтлумачте, — наполягав Пліній. — Яким емоціям піддаються? На що вони швидкі?
— Ну… на все.
— Хосе Марія має рацію, — втрутився сповідач. — Вони швидкі на вчинки, коли йдеться про добрі діла…
— Щось у тому роді. Якщо, скажімо, купити собі ласощів, — глибокодумно довершив Хосе Марія.
Усі перезирнулися й розсміялися, навіть пастор. Тільки кузен стояв, як і досі, непорушно.
— Хосе Марія хотів сказати, що вони імпульсивні, як діти, і завжди готові до справ добрих і невинних. Мов ті янголи.
— З пістолем, — глузливо докинув ветеринар, не приховуючи неприязні до пастора.
— Так, з пістолем, нестерпний пане ветеринар! З пістолем і чистим, як храм, серцем!
— Доне Лотаріо! — докірливо похитав головою Пліній.
— Можна? — почувся чийсь несміливий голос.
На порозі опочивальні зніяковіло стояла придверниця.
— Я дуже перепрошую, і добривечір! Хай панове вибачать, але забачивши, як ви піднімалися нагору, я сказала собі: як тільки ви вийдете, я скажу вам дещо таке, що цілісінький день не давало мені спокою. Але ви все не виходите й не виходите, то я поклала собі: зійду зараз нагору й скажу їм це. Ну от, дивлюся, аж двері відчинені, то я зайшла. Бо, бачте, відколи пропали мої бідолашні панночки, ми всі в домі, тобто, я хотіла сказати, в придверницькій, сушимо собі голову, що то могло їм приключитися. Ви самі розумієте, що такі люди, як щире злото, і знали ми їх віддавна, бо пан Норберто, небіжчик, приїхавши сюди з Томельйосо, відразу взяв мого батька, царство йому небесне, сюди до придверницької, і завжди так добре ми жили між собою, а з панночками то ще в піску разом бавилися, бо ще в Томельйосо моя матінка служила у дона Норберто, і подумати тільки, це просто нечуваноі щоб отаке сталося…
— Добре, добре. То що ви там були згадали й збиралися нам розповісти? — урвав її Пліній.
— Що я збиралася розповісти? Так-так, ваша правда. Якось мені слова самі втікають, а все на радощах, що бачу вас і дона Лотаріо теж… Отож, коли панночки вийшли того вечора з дому, то сіли до таксі, розумієте? До таксі. Це вони, що завжди ходили тільки побіля своєї оселі й зроду не виходили поза свій квартал, хіба що в разі доконечної потреби… Якщо й виходили, то тільки до церкви святої Варвари або святого Йосипа, якщо до Цукерні, то до Ідальго, Ріофріо або до Моніко, театр теж близенько… Але того вечора, вийшовши, зупинили перше ж таксі, що проїздило вулицею. То мені й спало на думку, чи не сталося чого, бо вони взяли таксі.