– Що ви хочете тут?!– крикнув розенкрейцер до натовпу, відкриваючи оковану залізом віконницю. – Хто у вас поводир, голото?!
Відповіли йому лише шум і гнівні крики.
– З ким тут можна говорити, питаю?!
Різнобарвна і строката збиранина невпевнено дивилася один на одного, ніби намагаючись вирішити, кому випала честь вести переговори з розенкрейцерами. Проте, як це зазвичай буває в такому натовпі, ніхто не потурбувався виступити вперед. Була лише якась лайка і піднявся галас.
– Коли надумаєте, чого хочете, і хто має про це говорити, – люто крикнув Клаус з вікна, – тричі постукайте у ворота! – Потім грюкнув віконницею і, роздратований, спустився вниз.
Натовпу знадобилося близько двадцяти хвилин, щоб відновити порядок, і протягом цього часу розенкрейцери бездіяльно стояли на зубцях і на вулиці, шморгаючи та колупаючись у власних штанях. Командир, прихилившись спиною до воріт, знаходився у якихось думках. Шенк все одно не відходив від нього.
Нарешті вони почули стукіт у ворота. Клаус визирнув у вічко, а потім наказав трохи відчинити маленькі залізні дверцята, закриті на засув. Всередину прослизнули двоє могутніх селян, обидва в розквіті сил, і літній шляхтич, який, судячи з одягу, постави й обличчя, був, схоже, з поважного старовинного роду.
– Ну, і хто ви такі?
– Моє прізвище, – прокашлявся шляхтич, – Лейбіх, барон Матіас Лейбіх. Ці хами, — він показав на двох інших, — це Йоган та Матьяс[1], сільські старости на тракті до Фульди. Ми хотіли б поговорити з Його Ексцеленцією професором.
– Професор не ексцеленція, і я говорю від його імені, – холодно відповів Клаус. – Кажіть. Що це за зграя?
– Так, пане, це селяни і дворяни з околиці. І у тих, і у других є проблема, яку вони хотіли б представити ексцеленції.
– Як я вже сказав, будь-яку проблему, яку ви хочете представити Андреае, ви також можете представити мені, хоча ніхто з нас, я повторюю, не є ніякою ексцеленцією.
Лейбіх незручно ворухнувся. Він намагався кокетувати з ними і дати зрозуміти, що він краще поговорив би з кимось більш важливим. Клаус проігнорував це і терпляче чекав. За воротами все ще чувся гомін.
– Ну, – промимрив нарешті барон, мабуть, вирішивши, що вмовляннями нічого не доб’єшся, – в одне з моїх сіл зайшли мародери і вбили кількох селян, хати опустіли. Я перевіз туди кілька сімей із сусіднього села, щоб вони доглядали залишені тими поля. А через тиждень я виявив, що селяни повернулися туди, де вони були раніше, бо так наказали посланці вашого братства. Більше того, ті ж самі емісари визволили з-під ганебного стовпа селянина, якого я туди прив'язав за крадіжку курки.
– Ну і? В чому проблема
Барон дивився на нього тупо, ніби був дуже здивований, що йому доводиться це пояснювати. Він перевів подих і, почервонівши від нервозності й холоду, почав тираду:
– Так, шляхетний пане, я змирився з дивними податками, змирився з тим, що нічого не можна ні купити, ні продати, я охоче віддав вам свого небожа на навчання, згідно наказу відвідую служби тричі на тиждень, навіть на чаклунство по селах почав більш прихильно дивитися, але щоб шляхтич не мав влади над своїм власним селянином і не міг керувати своїми селами, як йому хотілося? Це більше вже не можна прийняти!– Він підняв голос. – Це проти божественних законів. Ми, як світ стоїть, завжди судили селян на свій розсуд, і нікому це не шкодило, був порядок. Якщо я навіть селянина не зможу переселити, то яку владу матиму над своєю землею? Ми на це не згодні, ні я, ні люди мого стану за брамою.
Клаус не коментував це. Він подивився на селян, які розгубилися і якусь мить не могли вирішити, кому говорити. Нарешті заговорив старший, все ще чорноволосий, але з явними слідами сивини у вусах.
– Йоган, пане. Так, у нас простіша справа, менше юристики, біди більше. Бо в нас вже біда. Нема торгівлі, не пливуть човни по Майну, а рік був неврожайний і їсти нема чого. Люди по селах уже березову кору та гілля жують, а діти пухнуть з голоду. Твої побратими час від часу приходять і вимагають: давай їжу, а якщо ні - то в диби. А як ми можемо віддавати, якщо самі цього не маємо? Ми знаємо, як воно є, і не нарікаємо, але буде весна, озимі зійдуть, тож покірно просимо, дайте місяць спокою та любові, а ми хоч дітей нагодуємо.
Поки він говорив, другий селянин енергійно кивав головою на підтвердження цих слів.
Клаус нахмурився і замислився. Однак він не встиг дати адекватну відповідь, тому що позаду них, з боку міста, зчинився легкий галас і над головами зібраних розенкрейцерів вони побачили професора Андреае, який їхав до них на низенькому коні.
1
В оригіналі: "Ясько та Мачко", але ж, як думаю, в Німеччині, все ж, в ході, німецькі імена...