Як вони і боялися, коли Штейн був на півдорозі, з-за рогу будівлі з факелами раптом вийшла група мародерів – солдатів і селян. Вони відразу помітили розенкрейцера і, як тільки зрозуміли, що відбувається, підняли хором сердитий ґвалт.
– Штайн, повертайся! – гукав Клаус, висуваючись у вікно, але той не слухав. Натомість він зіскочив на останні кілька ліктів, тяжко впав на бруківку й шаленим бігом кинувся до будинків, де міг зникнути в темних провулках. Йому залишалося пробігти кроків тридцять. І він не встиг.
Його наздогнали перед провулком, куди той прямував і який був таким вузьким, що всі разом не могли пройти. Один із нападників кинувся на Штайна й повалив його на землю, а за кілька секунд решта налетіла на розенкрейцера, як сарана, наосліп б'ючи його наосліп ногами і деревцями алебард, дошками й навіть факелом. Шенк і Клаус могли лише безпорадно спостерігати за лінчуванням, намагаючись не чути хрипких і дедалі слабкіших стогонів чоловіка. Через добру хвилину банда заспокоїлася, піднесла те, що лишилося від Лисого, і понесла його невідомо куди.
Клаус неспішно зачинив вікно. Шенк імпульсивно торкнувся руки. Чоловік повернувся і подивився йому в очі. У його важкому погляді найманець побачив жаль, біль, страх – але не бунт. Лояльність цієї людини до професора була абсолютно незрозумілою для юнака, який звик міняти честь на гроші. Тому він не пішов за Клаусом, коли той відходив, згорбившись. Натомість, роздратований і похмурий, повернувся до воріт.
Ночував він у стайні біля входу, де час від часу засинав на сіні. Крім гнівних вигуків і, час від часу, гупання по воротах, нічого особливого не сталося. Вранці, коли він уважно глянув у розбите вікно на першому поверсі, стали зрозумілими дві речі. По-перше, натовп помітно порідшав. Одні протверезіли, інші втомилися стояти на вулиці на ще морозному повітрі, а треті просто заспокоїлися та повернулися додому. Проте їх все одно оточувало щонайменше три сотні людей.
Однак друге зауваження Шенка викликало у нього занепокоєння: хтось явно почав організовувати повстанців. Деякі з них більше не сиділи склавши руки біля стін, а ховалися за імпровізованими барикадами, встановленими, щоб перекрити вулицю з обох боків. Багато селян кидали ціпи й вила й озброювалися глефами[4], алебардами й мушкетами, привезеними з гарнізону в замку. Найманець тихо прицмокнув губами від занепокоєння, потім пішов шукати Клауса, щоб повідомити йому новини. На жаль, командир кудись зник. Андреае також не вдалося знайти. За браком кращого варіанту Шенк наказав братам зміцнити ворота, оскільки облога мала тривати довше, ніж вони очікували.
Поки він метушився біля укріплень, стало зрозуміло, що повстанці зробили з тілом Штайна. Несподівано з нізвідки з'явився повністю закривавлений труп, підвішений за ліву ногу на мотузці, що звисала з вікна кам'яниці прямо навпроти університету. Гротескно розставлені ноги м’яко натикалися на виступ стіни, коли вітер рухав труп. Його лисина була всіяна червоним, що нагадувало варварський бойовий розпис. До одягу розенкрейцера була прикріплена табличка з оком у трикутнику – символом братства. Коли Шенк це побачив, він скрипнув зубами від гніву, але нічого зробити не міг.
Настрій команди був безнадійним. Від найманця не уникло, що не було і сліду від близько дюжини розенкрейцерів; вони, ймовірно, втекли з будівлі та приєдналися до бунтівників або просто повернулися додому. Решта не поспішала ні воювати, ні будувати укріплення, а на накази реагували мляво й неохоче. Кілька з таких розбили свій звичайний табір із вогнищем у дворі, де поїдали пограбованих з кухні кроликів і весело пили пиво — коли Шенк намагався їх розігнати, вони стали погрожувати йому мечами, тож він плюнув. Братство було на межі бунту. Найманець потай був радий цьому, але йому не хотілося б, щоб його повісили на виступі з табличкою на грудях - тому він намагався поставити людей до служби, поки це служило для порятунку його власної шкіри.
Проте все це втратило сенс близько полудня, коли повстанці привезли гармати.
Величезну картауну, пограбовану із замку, тягнули шість осіб, у тому числі кілька розенкрейцерів із гарнізону фортеці, які, очевидно, приєдналися до повстання, що він зауважив з огидою, але без подиву. Її поставили на початку вулиці, що вела до брами університету, і націлили на двері. Напружуючи очі з вікна другого поверху, Шенк помітив кількох стрільців із замку, тож не було сенсу розраховувати на те, що натовп не знає, як управлятися з великою гарматою. Він негайно послав кількох своїх братів шукати Клауса. Однак ще до прибуття командира до воріт підійшов зі смаком одягнений шляхтич у червоному дублеті та високому капелюсі, озброєний багато прикрашеною рапірою. Найманець вже бачив його серед повстанців. Здавалося, це він організовував натовп.
4
Гле́фа (з фр. glaive через нім. Glefe), вона ж гле́ва, гле́вія — вид держакової піхотної холодної зброї ближнього бою. Складається з держака (1,2 — 1,5 метра) та наконечника (40 — 60 сантиметрів, ширина 5 — 7 сантиметрів). Від обуха наконечника відходить паралельний або спрямований під невеликим кутом до клинка шип (так званий "гострий палець"), що служить, по-перше, для захоплення зброї при відбитті удару зверху, а по-друге, для завдання більш ефективних проти закутих у броню супротивників колючих ударів (на відміну від ударів рублячих, вони завдаються наконечником). Однак основне призначення глефи — все ж нанесення саме рублячих ударів.