Церква складалася з великої головного нефу, що підтримувався подвійною колонадою, двох малих бічних нефів і просторого вівтаря, що завершувався класичною апсидою. Вівтар, простий, але по-пуританськи оздоблений, блищав фарбами у світлі високих готичних вікон. Кути й боки проходів були темними, бо свічок в канделябрах і свічниках ніхто не запалював. Перед вівтарем стояв вузький дерев'яний постамент, а на ньому лежала величезна грудка віридію — найбільша, яку Шенк коли-небудь бачив. Вона повинна була мати близько чотирьох фунтів ваги. У великому кристалі світло мерехтіло всіма відтінками зеленого кольору, відкидаючи різнокольорових зайчиків на стіни та стелю нефу. Поруч із ним на простому стільці сидів глибоко замислений Андреае. Почувши, що хтось увійшов, товстун скочив на ноги.
– Клаус! Ти ж чудово знаєш, що сюди не можна заходити, — сердито крикнув він, і його голос луною понісся по голій штукатурці храму.
– Гадаю, що досить вже різних дивних заборон, – тихо відповів його підлеглий, повільно прямуючи в бік вівтаря.
Андреае примружив очі.
– Клаус, не дозволяй собі цього, – сказав він попереджувальним тоном, поклавши руку на кристал.
Командир зупинився за кілька кроків перед ним.
– Я думав, що ти порядна людина і наведеш хоч якийсь лад у цьому нещасному князівстві, – гірко сказав він. – Що захистиш їх від подальших єпископів-єретиків, які мститимуть мешканцям. Але виявилося, що ти просто фанатик, не кращий за інших. Мені вже досить.
– Досить? – щиро розсміявся Перший Посланник. – Досить чого?— продовжив він із фальшивою веселістю. — Служіння Богові? Єдиного способу врятувати людство? Порядку і божественного ладу, що посилає нам зрозуміння? Що саме у всьому цьому тобі набридло?
– Я втомився кривдити людей, викрадати дітей, перевертати закони з ніг на голову, мені надоїли ідіотські накази, яких ніхто не розуміє. Не кажучи вже всі ці розмови про Шосту Епоху. Можливо, вона і справді настане, але якщо так, то ми явно не готові до цього. Мені не вистачає слів, професоре. – Він показав на двері. – Не знаю, що з вами робитиме пан Лейбіх, але мені байдуже. Ми йдемо.
– Ну і йдіть, – нахабно відповів Андреае. - Припускаю, що цей Лейбіх, ким би він не був, запропонував вам свободу в обмін на мою шкіру. Так ось, ви не отримаєте її, але власні можете зберегти, тому що я не злий, просто розчарований. Ідіть, а коли цей гомін закінчиться, ти будеш вигнаний з князівства і знову отримаєш свою "свободу".
– Вже це бачу, – пробурмотів собі під ніс Клаус. - Якщо не хочеш по-доброму... - зітхнув він, потягнувшись до руків'я меча, але не встиг навіть доторкнутися до нього, тому що Андреае промовив заклинання і вдарив у нього гігантським стовпом згущеного повітря.
Шенк, який протягом усієї розмови кружив в тіні, шукаючи слушної нагоди для майбутньої атаки, ледве помітив звук і жест, перш ніж раптом побачив, як розенкрейцер перелетів через кімнату і так сильно вдарився об стіну, що з неї відвалилася штукатурка. Він швидко зіщулився у захисну позицію та вихопив свою рапіру. Потім, невидимий у темряві, почав обходити професора. Той озирався по сторонам, примружуючи свої короткозорі очі. Він постійно стояв біля п’єдесталу з віридієм, тримаючи руку на кристалі.
– Ну, а ти, Шенк… Я ще розумію Клауса, він завжди був трохи хитким і ніколи по-справжньому не увірував, а ти? Після всього навчання, яке я тобі дав, ти все ще віриш, нібито хтось чи щось може зупинити прихід Шостої Епохи? Після всіх переваг братства, ти все ще борешся з неминучим? Ти потрапив сюди не випадково, найманце.
Юнак не був настільки дурний, щоб відповісти. М’яко й обережно ступаючи, він спробував обійти Андреае ззаду, але йому завадив вівтар бічного нефу, де стояв табернакль[5]. Нарешті професор помітив його і випустив у нього заклинання запалювання. Але промахнувся. Язик вогню спалахнув на стіні та миттєво згас, не знайшовши нічого для свого живлення. Шенк скористався нагодою і стрибнув у поле світла, рубаючи рапірою, але недооцінив рефлекси товстого чаклуна. Андреае спритно, мов ласка, розвернувся і влучив у нього згущеним повітрям, на щастя, не зовсім влучно — воно лише зачепило найманця, відкинувши його вбік. Більшість зарядів влучила в колону позаду нього, знісши з неї штукатурку та розчин. Найманець так вдарився об підлогу, що йому перехопило подих в грудях, почувся тріск зламаного ребра – юнак на секунду затримався на землі, бо відчув запаморочення, але піднявся якомога швидше, долаючи нестерпний біль у боці, і стрибнув назад у тінь. Він ніколи не бачив таких абсурдно сильних чарів. Шенк почав боятися. На частку секунди йому мигнув морозний ліс, де бився з домініканцем Тіленхеймом, знаючи, що в цьому поєдинку у нього немає шансів.
5
Табернакль у багатьох європейських мовах — власне сама скринька зі Святими Дарами, тобто те, що в православній церкві називається дарохранильницею.