Еркісія подивився на хлопчика й посміхнувся йому. Той боязко зиркнув, явно боячись відзиватися в товаристві наставника. Іспанець запитав:
– Чи знаєш ти, хто з верстальників такий собі Леонарді Неандрі? Скоріше за все, це фальшиве ім'я.
Єврей був швидкий, як ласка. Він стрибнув між співрозмовниками і підштовхнув Еркісію до виходу.
– Не знаємо, не маємо, до побачення!
На його нещастя, хлопець раніше встиг кивнути головою. Іспанець не мав бажання гратися в делікатність, тим більше, що сам він, переважно, євреїв зневажав. Він схопив друкаря за бороду і штовхнув його на стіл, завалений паперами, при цьому поваливши деякі з них на землю. Легким рухом він збив йому окуляри з обличчя, знаючи, що короткозорі люди без окулярів зазвичай втрачають самовладання.
– Слухай-но, жиде. Я хочу поговорити з хлопцем і не хочу, щоб мене турбували.
Старий, онімілий, відійшов убік. Хлопець дивився на це, роззявивши рота – він явно не міг уявити, що хтось може так звертатися до його опікуна. Еркісія кивнув йому і вийшов. Хлопець підірвався з місця і побіг за ним, залишивши шокованого єврея в конторі.
– Повертаючись до теми, – продовжив в коридорі колишній чернець, звертаючись до хлопця, – то що там з тим Неандрі?
– Нууу… Це наш верстальник. Я маю на увазі, що його справжнє ім'я Адлер, але іноді він підписується як Леонардо. Це коли він верстає папістські друковані матеріали.
– Відведеш мене до нього?
Той кивнув і повів Еркісію до набірної. Це була кімната трохи менша за приміщення з пресами. Там стояли ряди великих похилих столів, на яких складали величезні друкарські шпальти. Біля них верстальники в поті чола складали сторінки за сторінками, вибираючи свинцеві блоки шрифту з "кас", тобто спеціальних шухлядок, розміщених під столами. Андреас тицьнув пальцем на одного з них.
- Добре, дякую. А якщо цей старий і далі буде мучити тебе, пришли когось до замку із повідомленням "для іспанця". Я буду знати, в чому справа, прийду і розберуся. З Богом, дитино, — інстинктивно поблагословив він хлопчика і підійшов до вказаного верстальника.
Той був чоловіком, трохи старшим за Еркісію, з вражаючими сивими вусами й добре одягнений. Висолопивши кінчик язика, він складав в шпальті надзвичайно довге латинське слово. Кінчики його пальців були зовсім білі від років роботи зі свинцевими літерами. Монах озирнувся через плече й насилу розібрав дзеркально розташовані літери — accresciamentum[6]. Хоча він знав латину краще, ніж свою рідну мову, він не мав уявлення, що це означає. Еркісія не думав, що верстальник теж цього не знає. Іспанець відкашлявся, щоб привернути увагу майстра.
Той повернувся до нього.
– Що пан тут робить? Чим я можу допомогти?
– Я хотів би хвилинку поговорити з паном.
– Не може почекати? - пробурчав верстальник, роздратований тим, що йому завадили працювати.
– Я б волів зараз.
Адлер зітхнув, витер руки об ганчірку, яку безтурботно кинув на шпальту, і повів Еркісію на подвір’я кам'яниці, де прихилився до стіни й дістав люльку.
– Ну, я слухаю, що пан хоче?– пробурмотів він, запалюючи її.
Іспанець витягнув з-за пазухи книгу, знайдену в кабінеті Коппенштайна.
– Пан впізнає це?
Верстальник зблід і захлинувся димом.
– Приберіть! Хіба ти не маєш Бога в серці?– прошипів він. – Я не маю жодного відношення до цієї книги.
Еркісія зітхнув.
– Я повинен піти за хлопцем, щоб підтвердити, що ти Леонарді Неандрі?
– Ви від вчителя прийшли?– підозріло запитав чоловік.
– Він указав мені на вас як на верстальника цієї брошури.
– Гаразд, – тихо сказав той. – Але не тримайте її при собі. За такі книжки можна на ешафот піти. Можливо, пан помітив, що в Гейдельберзі всі суди зробилися хиткими.
– Це важко заперечити. Отже, чи можу я розраховувати на отримання відповідей на кілька запитань?
– Запитуйте, – знехотя пробурчав верстальник.
– Я шукаю автора цієї брошури. У пана є з ним якийсь контакт?
– Не мав і мати не хочу. Я набирав це давно, і тоді я нічого не знав, тим більше, що це була швидка робота. Он, самі подивіться, які мої літери були криві, а ще, пам'ятаю, мені дали зламану шпальту. Але ж ця книжка пару разів перевидавалася.
– Коли востаннє?
– Навесні минулого року.
Еркісія зітхнув та подякував складальникові. Він повернувся до контори, де побачив точнісінько ту саму сцену, що й раніше, за винятком того, що єврей більше не бив хлопця. Прикажчик неохоче глянув на прибулого.
– Що знову?