Довгі 18 років Ізяславу вдавалося задовольняти апетит братів за допомогою «батога та пряника». «Батогом» була загроза кочовиків — спочатку торків, що заступили печенігів на кордонах Русі, а потім і страшнішого ворога — половців, у протистоянні яким троє братів мусили триматися разом. Що ж до «пряників», то певний час жадобу Святослава та Всеволода до збільшення їхніх володінь Ізяславу вдавалося задовольняти за рахунок племінників і більш віддалених родичів. Діти Володимира Ярославича (старшого з братів, який помер раніше за батька), Ігоря та В’ячеслава Ярославичів нічого не отримали з батьківських земель, які були поділені між старшими Ярославичами. 1066 р. настала черга володінь Всеслава Брячиславича, чиє Полоцьке князівство відокремилося від Русі ще після смерті його прадіда Володимира Святославича. 1067 р. після більш-менш рівної боротьби Всеслав був ущент розбитий на річці Неміга, а одне з головних міст його князівства — Мінськ — було нещадно розгромлене й пізніше було відроджене вже на новому місці. Втім, самого Всеслава вдалося захопити в полон лише підступом, заманивши його на переговори хрестоцілуванням. Всеслав опинився в порубі в Києві, а на його столі в Полоцьку зручно облаштувався Мстислав Ізяславич (в обмін на відмову від Новгорода на користь Святославичів).
Протягом 1054—1067 рр. трьом старшим Ярославичам вдалося прибрати до свої рук усі землі Русі, навіть ті, на які не поширювалася влада їхнього батька. Втім, їм не довелося спочивати на лаврах. Як виявилося, половецькі набіги 1055 та 1061 рр. були лише розвідкою. 1068 р. величезна половецька орда рушила лівобережжям Дніпра на Переяслав. Спроба Ярославичів зупинити їх на річці Альта закінчилася нищівною поразкою. Ця поразка була такою ганебною, що проти Ізяслава в Києві спалахнуло повстання — він нібито відмовився на вимогу віча роздати зброю киянам, аби захистити місто. Повсталі кияни розгромили князівський палац та двір воєводи Константина, звільнили з порубу Всеслава та оголосили його київським князем. Ізяслав не міг сподіватися на допомогу братів — ті переймалися половцями (лише в листопаді Святославу вдалося розбити їх на річці Снов), — тож подався по допомогу до свого тестя, польського князя Болеслава II.
Коли в травні наступного 1069 р. польське військо вирушило на Київ, Всеслав вирішив не спокушати долю та втік до Полоцька. Кияни змушені були капітулювати. Втім, повернення Ізяслава в Київ не компенсувало втрати його політичного та військового авторитету — він втратив контроль над Полоцьким князівством, після повстання та масових страт киян у відповідь його підтримка в місті була слабкою. До того ж, як старший у князівському роді, він уже не мав земель, аби задовольнити апетити братів, які переконалися, що можуть протистояти кочовикам і без допомоги дружин київського князя. Ще нижче впав авторитет київського князя, коли закінчилися поразкою його дворічні спроби повернути собі Полоцьк. 1073 р. Святослав та Всеволод спільно вигнали старшого брата з Києва — Святослав отримав Київ і Переяслав, а Всеволод перейшов княжити в Чернігів.
Ізяслав із дружиною та синами був змушений удруге втікати до Польщі. Проте допомоги від Болеслава II, а потім і від германського імператора Генріха IV він так і не отримав, хоча обидва радо поділили між собою скарби втікача. У пошуках розради Ізяслав звернувся до папи Григорія VII, відрядивши до нього в Рим свого сина Ярополка. Папа сприйняв це як унікальну можливість вирвати Русь з-під юрисдикції константинопольського патріарха. Молитовник Гертруди (Трірська псалтир) містить чудові мініатюри, на яких зображено, як руські князі передають свої володіння папському столу, у відповідь папа буллою від 17 квітня 1075 р. вже як лен передав Ізяславу та його сину Руське королівство. Але навіть ця коронація не допомогла Ізяславу повернутися у Київ, а тільки примирила його з тестем Болеславом II. Лише смерть Святослава 27 грудня 1076 р. відкрила йому шлях додому.
Смерть Святослава надала Всеволоду Ярославичу унікальний шанс зібрати під свою руку всі землі Русі. Втім, йому забракло сил протистояти численним племінникам, тож після піврічного князювання в Києві він запросив Ізяслава повернутися, задовольнившись як компенсацією за київський стол Переяславом на додачу до Чернігова. Фактично, угодою 1077 р. було відновлено поділ Ярослава та Мстислава Русі по Дніпру: Правобережжя отримував Ізяслав, а Лівобережжя — Всеволод. Жертвою цієї угоди стали сини Святослава Ярославича. Олега Святославича позбавили Волині на користь Ярополка Ізяславича, а замість Гліба Святославича в Новгороді посів Святополк Ізяславич. Ізяслав знову двічі намагався забрати у Всеслава Полоцьк, проте марно.
Справжнім осередком спротиву бунтівних племінників стала Тмуторокань, де з 1069 р. княжив Роман Святославич. 1077 р. після невдалої спроби захопити Чернігів сюди втік Борис В’ячеславич, а невдовзі до нього приєднався розчарований втратою Волині Олег Святославич. У серпні 1078 р. за допомогою половців троє молодших князів розгромили Всеволода Ярославича на річці Сожиця та захопили Чернігів. Всеволод звернувся по допомогу до брата Ізяслава. З жовтня 1078 р. на Нежатиній Ниві поблизу Чернігова військо бунтівних племінників було розгромлене, один із них — Борис — загинув. Втім, втрати були і з боку переможців. Аби захистити зрадливого брата, своїм життям наклав київський князь Святослав. Так, попри власне небажання правити одноосібно, Всеволод став володарем Русі.
Чи то з поваги до самопожертви Ізяслава, чи то не маючи на те сил, обійнявши київський стол, Всеволод не став чіпати володіння його синів: Ярополк лишився на Волині, а Святополк у Новгороді. Навіть більше, з часом Всеволод спромігся задовольнити й інших свої племінників. Після смерті Ярополка волинський Володимир отримав Давид Ігоревич, у Муромі продовжував тихо сидіти неамбітний Святославич Давид. Так само на заході Русі отримали володіння внучаті племінники Всеволода: сини Ростислава Володимировича Рюрик, Володар та Василько, яким дісталися Перемишль, Звенигород та Теребовль. Непримиренним Всеволод виявися тільки до бунтівників. З тмутороканським осередком спротиву йому вдалося розібратися легко: 1079 р. Роман Святославич зібрався разом із половцями повторити набіг 1078 р., але Всеволод перекупив половців, які вбили Романа. Владу київського князя у Тмуторокані було відновлено, а Олега Святославича на довгі роки було заслано на далекий візантійський острів Родос. Менш вдало була вирішена проблема з полоцьким князем Всеславом, яку Всеволод успадкував від Ізяслава. Попри численні походи проти нього, Всеславу вдалося втримати за собою місто на Західній Двіні.
У певному сенсі політику Всеволода Ярославича можна назвати візантійською. Він втримався при владі не стільки завдяки гучним військовим перемогам, скільки нацьковуючи один на одного свої ворогів, вдало використовуючи гроші та дипломатію там, де більш прямолінійний Ізяслав зазнавав невдачі, вдаючись до зброї. Так він вирішив тмутороканську проблему, підкупивши половців та візантійців. Побоюючись посилення волинського князя Ярополка Ізяславича, він нацькував на нього Ростиславичів, а після його смерті розділив між ними та Давидом Ігоревичем його володіння, аби вони своїм протистоянням і далі послаблювали один одного. Врешті він настільки зміцнився, що 1088 р. навіть відібрав у Святополка Ізяславича Новгород (де посадив було свого онука Мстислава Володимировича), давши йому замість нього менш значущий Туров. Втім, це майстерне диригування не повинно вводити нас в оману — старі інститути, що тримали вкупі землі Русі, вже не відповідали вимогам часу, що наочно проявилося після смерті Всеволода, коли до влади прийшло наступне покоління князівського роду Рюриковичів.