Святополк помер 16 квітня 1113 р. і був похований у збудованому ним Михайлівському соборі. Після його смерті, як оповідає літописець, кияни нібито надіслали запрошення Володимиру Моно-маху, але той відмовився, посилаючись на Любецьку угоду, за якою Київ був отчиною Ізяславичів. Не дочекавшись Володимира, кияни почали громити двори бояр Святополка, вчинили перший відомий за джерелами єврейський погром. Нібито саме це врешті й змусило Володимира Мономаха порушити хрестоцілування та погодитися стати київським князем. Літописець, що працював при дворі нащадків Мономаха, намагався виправдати цю узурпацію, але, як би там не було, із вокняжінням Володимира Мономаха в Києві доба Любецького з’їзду скінчилася і від цього дня на Русі працювало тільки право сильнішого, який уже сам вирішував, виправдовувати йому свої дії системою старшинства чи отчинного права.
Мономах та Мономашичі (1113—1139)
Володимир Мономах — постать в історії Русі, прирівняна до Володимира Святого та Ярослава Мудрого, чий персональний міф почав створюватися ще за життя власне ним та руками його літописців і чиє ім’я завдяки т. зв. «шапці Мономаха» увійшло до монархічного міфу держави, яку розділяли з Руссю півтисячоліття. Навіть його походження оповите таємницею, адже його прозвали Мономахом нібито через походження від шлюбу його батька Всеволода Ярославича з донькою візантійського імператора, але візантійські джерела нічого не знають про такий шлюб. Його щоденник та листи («Повчання Володимира Мономаха», що дійшло до нас у складі літописання) зображують князя не тільки як високоосвічену, а й як високоморальну людину, хоча, якщо судити за хронологічними записами літописів, він неодноразово порушував слово, нічим не відрізняючись від інших князів-сучасників, а за рівнем освіти від свого батька Всеволода чи дядька Святослава. Навіть його слава як переможця половців багато в чому запозичена в його попередника на київському великокнязівському столі Святополка. Проте зважимо на багатовікову історіографічну традицію — звичайна шана до поколінь істориків, які доклали своїх зусиль до підтримання цього міфу, та на той факт, що від Володимира Мономаха походять галицькі й волинські Романовичі та володарі заліських князівств, що правили там до кінця XVI ст.
Узурпувавши великокнязівський стол попри Любецькі угоди, Володимир Всеволодович 12 років свого княжіння в Києві присвятив укріпленню персональної влади та збиранню під свою руку земель Русі. Для цього він використовував два інструменти — династичні шлюби своїх синів, дочок та онук із представниками інших гілок Рюриковичів, а також військову силу. Йому швидко вдалося приборкати невдоволених узурпатором синів Святополка, в яких він відібрав Волинь та змусив задовольнитися Туровським князівством. Так само Володимиру Мономаху вдалося відірвати від Полоцька Мінське князівство. Разом із Ростовом, Суздалем, Смоленськом та Новгородом землі, які він контролював безпосередньо або через своїх синів та службових князів, становити понад 2/3 території Русі. Разом із тим він продовжив походи проти половців, розпочаті ним із Святополком, і 1116 р. захопив три половецькі міста. Половці мусили на кілька десятиліть залишити прикордонні з Руссю степи та відкочувати на Дунай і Кавказ, де їх активність добре описана візантійськими, угорськими й грузинськими джерелами.
Однак найвидатнішим здобутком доби Володимира Мономаха стало створення як мінімум двох редакцій «Повісті врем’яних літ» (другої та третьої, останню пов’язують з оточенням сина Мономаха Мстислава) — найвідомішого історичного джерела, що становило першу спробу (з тих, що дійшли до нас) систематизувати й узагальнити кілька століть історії Русі та її правителів, обґрунтувати місце Русі у християнському світі та її роль у всесвітній історії. Навіть цього було б достатньо, аби навіки вписати Володимира Мономаха в пантеон великих правителів Русі.
Непересічним був і перший шлюб Володимира Мономаха. Його дружиною стала Гіда, дочка останнього коронованого англосаксонського короля Англії Гарольда II. Після загибелі батька в битві при Гастингсі від руки нормандців Вільгельма Завойовника вона переховувалася у Данії при дворі свого родича, короля Свена Естрідсена, який віддав її заміж на Русь. Гіда, крім дочок, народила своєму чоловікові шість синів, ще двох народила йому друга дружина.
Найвидатнішим з синів Володимира Мономаха був Мстислав Володимирович, який, хоч і княжив лише 7 років, дістав від істориків прізвисько Великий. Оскільки Володимир на момент смерті (19 травня 1125 р.) єдиний із синів Всеволода Ярославича мав нащадків, а військова міць Ізяславичів була зведена нанівець, жодних проблем з успадкуванням батьківських володінь старшим сином не було. Для цього Володимир заздалегідь перевів Мстислава з Новгорода в київський Білгород та привчав до державних справ. Більше того, поки Мстислав був живий, його молодші брати беззаперечно підпорядковувалися його авторитету. Оскільки половецької загрози вже не було (половці спробували було повернутися, дізнавшись про смерть Мономаха, але, аби їх розбити, вистачило дружини переяславського князя Ярополка Володимировича), Мстислав зміг зосередитися на збільшенні володінь свого роду. Спершу Мстиславу вдалося те, на що не наважувався його батько. 1127 р. він втрутився в усобицю чернігівських Святославичів, сприяв відокремленню від Чернігівської землі Муромо-Рязанського князівства на чолі з молодшим Святославичем Ярославом та вхопив і собі у володіння ласий шмат у вигляді Посейм’я з Курськом, де був посаджений на стол його син Ізяслав. Так само Мстиславу вдалося розкусити горішок, який не давався ні Святополку, ні Мономаху: протягом 1127— 1129 рр. він нарешті підкорив Полоцьке князівство, взяв у полон братів Всеславичів та відправив їх у заслання у Візантію. Після цього черга дійшла до балтійських народів, проте його походи на литву на чудь (сучасні естонці) закінчилися невдачею.
Мстислав Володимирович помер 14 квітня 1132 р., за сучасними нам стандартами в розквіті сил, на вершині успіхів, коли здавалося, що ще кілька кроків — і йому таки вдасться знову, вперше після Ярослава, об’єднати під своєю рукою всі землі Русі. Та годинник історії не може лише за одним бажанням піти назад. Це довели події, що сталися по смерті Мстислава. Літописець відзначає, що Мстислав перед смертю «доручив дітей своїх брату Ярополку», якому він передав великокнязівський стол. Що це насправді означало? Ярополк Володимирович спробував перевести в обхід їх дядьків — молодших Володимировичів, Всеволода Мстиславича з Новгорода до Переяслава, а Ізяслава Мстиславича з Полоцька до Турова. Але обділені брати Мстислава та Ярополка збагнули, що таким чином Ярополк готує ґрунт, аби заповісти великокнязівський стол Мстиславичам, в обхід прав їхніх дядьків. Вони відмовилися підкорятися волі старшого брата — і Юрій Володимирович (пізніше він буде прозваний Долгоруким і ввійде в історію як засновник міста Москва) вигнав Всеволода з Переяслава (де врешті посів його брат Андрій Володимирович). А В’ячеслав Володимирович вигнав Ізяслава спершу з Переяслава, у якому той було спробував закріпитися, а потім і з Турова. Нарешті, після дворічної усобиці Володимировичів, Ярополку вдалося прилаштувати Ізяслава Мстиславича княжити лише на далеку від Києва Волинь.
Одночасно й чернігівський князь Всеволод Ольгович побачив шанс повернути втрачені за Мстислава волості. Спочатку Володимировичі зазнали невдачі з облогою Чернігова, потім у серпні 1135 р. були розбиті на річці Супій. Всеволод Ольгович перейшов Дніпро та почав грабувати київські міста — Треполь, Красн, Василів, Білгород. Та Ярополк так і не зважився знову битися з ним у полі. Зрештою він погодився повернути чернігівському князю Посейм’я з Курськом, але схилити Всеволода Ольговича до миру йому вдалося лише 1138 р. завдяки військовій допомозі, яку надав Ярополку угорський король Бела II.
Ще одна біда спіткала великого князя на півночі: коли Ярополк відкликав Мстиславичів з Новгорода й Полоцька, там спалахнули постання. У Полоцьке князівство з Візантії повернулися Всеславичі, а в Новгороді з 1136 р. розпочала відлік своєї історії Новгородська боярська республіка, у спробі придушити яку наклав головою старший із Мстиславичів, переяславський невдаха Всеволод.