Михайлик цілий день ходив попід гору, підкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечері пішов до Калинки і поскаржився на свою бідну долю.
— Я зараз прийду, — мовила вона. Вийшла надвір і тихенько свиснула. Дундулюкова бранджа знову збіглася довкола:
— Чого тобі, Калинко?
— Тепер висадіть східну гору на західну.
Коли розвиднялося, перед палацом виросла висока гора, що заслонила усе небо.
Михайлик став перед Дундулюком:
— Я виконав твій розказ.
Але пан розсердився:
— Ти, лайдаку, зробив так, аби в моїм палаці не було вдень світла? Ади, як темно через оту гору. Маєш зараз піти за межу тридев'ятого царства і украсти місяць. Покладеш його на гору, аби мені в палаці було видно. Як не вкрадеш — ліпше не вертайся.
Пішов Михайлик до своєї жінки і розповів, що хоче Дундулюк. А вона зітхнула:
— Не роби таке, бо люди вб'ють того, хто спробує лишити їх у темряві.
— А що маємо діяти?
— Треба тікати з цього царства.
Калинка взяла Михайлика за руку, і вийшли надвір. Але коли виходили, одна її сльоза упала в хаті, а друга — в сінях, третя — на порозі. Калинка перекинулася у горлицю й сказала:
— Обніми мене.
Він обняв її, і полетіли.
Вранці Дундулюк дивиться, а на горі місяця не видно. Він дуже розсердився. Покликав доньок і сказав:
— Приведіть мені сюди жінку того хлопа.
Доньки пішли до хатки й постукали в шибку:
— Ей, ти, ніхтолице, ходи до тата на відповідь.
Сльоза, що впала в хаті, відказала:
— У мене болить голова, прийду завтра.
Доньки передали Дундулюкові ці слова.
— Най буде і завтра, — погодився він.
Другого дня доньки знову постукали у шибку:
— Ходи, ніхтолице, бо тато вже сердиті.
Сльоза, що впала в сінях, відізвалася:
— У мене болить нога, прийду завтра.
Доньки переказали Дундулюкові й це. Він погодився:
— Зачекаємо…
І третього дня Дундулюкові доньки постукали в шибку:
— Ходи вже, брехухо, тато не хочуть більше чекати тебе!
Сльоза, що впала на порозі, мовила:
— У мене болять руки. Не можу створити…
Як дізнався про це Дундулюк, став лютий, як вогонь.
— Зв'яжіть її і приведіть сюди!
Четвертого дня доньки постукали у шибку, але їм ніхто не відповів. Відчинили двері — у хаті нікого. Доньки полетіли у палац:
— Ніхтолиця втекла зі своїм чоловіком!
Дундулюк на те кинувся вгору і полетів, як блискавка.
А горлиця летіла з Михайликом попід саме небо. Раптом він сказав:
— Твоє пір'я вже мене пече.
Горлиця спустилася на землю і почала казати:
— Нам треба розлучитися. Мусиш бути невидимим доти, поки Дундулюк ме жити на світі.
— Добре, Калинко.
І Михайло, вже невидимий, вирушив у дорогу, а його жінка стала перепілкою і сховалася в траву.
Та Дундулюк прилетів, витріщив очиська й накрив її долонею.
— Ти, я бачу, хитра, але твоя хитрість слаба переді мною. Чому ти не стала невидимою?
— Бо-м віддала ту силу Михайликові.
Дундулюк вернув її додому і там його доньки пантрували жінку вдень і вночі. Калинці набридло сидіти у хаті, почала збирати тріски на подвір'ї.
Дундулюкові доньки спитали її:
— Нащо тобі трісок?
— Хочу собі купіль зігріти.
— А ми б теж скупалися.
— Я вас покличу, — мовила Калинка.
Вона шпурнула ті тріски під припічок, а сама стала димом і вийшла через комин.
Доньки довго чекали, потім увійшли в хату. Тріски лежали під припічком, піч була студена, а баняк порожній. Вони побігли у палац.
— Тату, ніхтолиця знову щезла.
Дундулюк пустився здоганяти. Калинка, як почула, що він недалеко, перекинулася в зірку й попросила хмарку:
— Хмаринко-сестричко, накрий мене!
Хмарка її накрила. Але Дундулюк засапався і так дмухнув, що із хмарки пір'я полетіло. Тоді схопив зірку й спустився на землю.
— Кажи, чому тікаєш від мене?
— Я присягла Михайликові, що буду йому вірною.
— Тому лайдакові? Я його знищу!
— Не зможете. Ваше око не уздрить його.
— Тоді стань каменем навіки!
— Ні, лише на три тижні… А вам щоб серце трісло!
Дундулюк зблід і раптом упав. Більше не підводився. Калинка стала каменем. Лежала так три тижні, гейби спала. Потім ожила й полетіла за своїм чоловіком.
А він уже був дома і чекав її. На все село зробили весілля. Я теж там був, про все почув та й вам розповів.
Про чоловіка, що побував у морського півня
Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій державі бідний чоловік. Хата в нього була стара, вже в землю запала, і ніхто ніколи до неї не хотів заходити. А в хаті тій тільки й достатку було, що багато дітей.