— Та… Понести хочу до… того знайомого екстрасенса…
— Вау! А спитаєш його, як у нас із Роською карта ляже?
— Спитаю. — Софійка й без екстрасенса могла б відповісти Вадові, як ляже та карта.
— Клас-с-с! Гривню економиш: роблю тобі фотку на шарка!
— Домовилися! — помітила, що стоять під самим її будинком. — Далі я тобі не порадник і не провідник! Бувай!
Розвернула санчатка й поспішила геть. Бачити зайвий раз ту сявку-Росявку бажання не мала.
— Соф, зажди!.. — почулося ззаду винувате Вадимове.
— Чого тобі ще?
— Підкажи, як її вламати потусуватися в кафешку!
— Сказала ж: не порадник!
— Ну, підкажи, ну, Соф! Бо ж пролечу, як фанера над Парижем! Пошле мене, під перший номер пошле!
Що означає в цьому випадку перший номер, Софійка не знала. Проте здогадувалася, що Вадимові шанси таки не вельми…
— Ну, от на що вас, дівчат, можна купити? Чим заманити? — мало не плакав парубок.
Гм, чого б Софійці зараз найбільше хотілося? Побалакати з Сашком! А Росьці? А мабуть, того самого!
— Скажи, що в кафешці порозказуєш про хлопців тутешніх! І про того, з котрим вона з’їжджала з гори!
— Про того твого бомж… Ой, пардон, ти ж не любиш, як його обзивають! Про того поца Сашка? Та я ж про нього не в курсах!
— От і розкажеш їй, що він — бомжик і поц, що він поганий, і нехороший, і найгірший, і зрадливий брехун! І що він їй не пара, хай шукає собі такого, як ти!
Господи, аж самій соромно! Сама не знала, що така інтриганка, злюка! Проте за своє бореться, своє відстоює! Двох зайців убиває: і Вадові поможе, і Сашка від нечисті порятує!
— Софко, мерсі! Ти — реальний дружбан! — Вад сміливо рушив штурмувати квартиру баби Валі.
Софійка з сонним братиком поспішила в інший бік. Та й узагалі, її маршрут… ага, до Сашка!
Наближалась до центру, як попереду замаячила знайома постать. Дивиться собі під ноги, мовби щось загубив на засніженому асфальті. Ой, та це ж Віктор Гарбуз!
— Пане Вікторе, заждіть!
— Що таке? А-а-а, добридень, добридень! Юна краєзнавиця з Білокрилівського лісу? Як справи, як справи? Де твій товариш і та чемна красуня, котру ми з тобою зустріли в лісі?
— Тут… Я тут знайшла гребінь! Кістяний! Старовинний, мабуть! Узори на ньому гарні! Може, розшифруєте?
— Коли шкурка варта вичинки, то чом би й ні? Показуй свого гребеня, показуй!
— Він… він у мене вдома! Тут недалечко! Ось ходімо, побачите!
— По знахідки готовий іти куди завгодно, куди завгодно!
Вони рушили до Софійчиного будинку. Дідусь поміг занести саночки зі сплячим Ростиком. Завела гостя до своєї кімнати, подалі від сторонніх очей. Відсунула шухляду, розгорнула газету…
— Ти хоч усвідомлюєш, дитино, що знайшла? — Дідок, побачивши гребеня, поблід і затрусився. — Та це ж реліквія! Ре-лік-ві-я! На рівні знаменитої скіфської пекторалі!
Тремтячими руками дістав окуляри, ледве посадив на ніс.
— Це ж білокрилівський орнамент! Оці великі смуги — знаки дощу, а ці малі — колосся!..
— А що то між ними за павучки?
— Не павучки — дівчата! Глянь: голівки, ноги, вбрання з квітів і трав!.. Вони символізують землю, яка випрошує у неба життєдайної вологи! Тут же змальовано обряд викликання дощу! Танець дощу!
— А як думаєте, могли таку прикрасу носити русалки? Наприклад, ота головна, що була на камені?
— Тобто жриці, які поклонялись давнім божествам? Певно, що так, певно, що так! І де ти знайшла це диво?
— У… у нашому дворі.
— Гм, чудно, дуже чудно… Наче ж у цій частині Вишнополя білокрилівці не стояли… Хоча хтозна, хтозна… А ці хвильки по нижньому краї… Гм, що значать ці хвильки? Річку? Єднання води земної, що символізує жіноче начало, й води небесної, чоловічої? Гм, не схоже, не схоже… А ти не плануєш його продавати? Якщо — то тільки мені! За будь-які гроші! Повезу до колег у столицю, щоб докладно вивчити! Дай мені хоч цю волосину для експертизи!
Дядечко так жадібно роздивлявся гребеня, що слід було якось прощатися.
— Волосину дам, трохи згодом. А гребінь не продається! Проте ви можете його сфотографувати на згадку! — запропонувала великодушно.
Двічі просити не довелося: пан Віктор миттю дістав зі своїх безмежних кишень старенького «Зеніта» і обклацав реліквію з усіх боків.
— Якщо передумаєш або як знайдеш іще щось — дзвони! — простяг папірця із номером свого телефону.
Коли за паном Гарбузом зачинила двері, почувалася двічі переможницею. Отже, Ві-ку-ку мала рацію: цей гребінь — засіб накликання води! Без нього Росьці буде погано, ой як погано! До того ж Вад скоро принесе її світлину…
Аж коли за вікнами зовсім стемніло, згадала, що збиралася сьогодні побалакати з Фадійчуком. Дивно, що знову про це забула! Мов у сні: біжиш-біжиш кудись, а ноги ватяні, стоять на місці. Так і вона ніяк до Сашка не добереться.
— «Абонент поза зоною!» — устодвадцяте прорік автоматичний голос на тому кінці.
18. Вадим
Уранці Софійку розбудив телефонний дзвінок. Нарешті! Сашко пробує додзвонитись бодай на домашній номер!
— Софко, привіт! — Ет, знов Кулаківський зі своїми любовними проблемами! — Прикинь, у мене вийшло!
Що ж, бути порадницею в сердечних справах свого коханого — навіть почесно.
— Ти затягнув її в кафешку?
— Єс-с-с! Я завжди казав, що в тебе, Софко, не голова, а суперкомп!
Комусь — суперфейс, комусь — хоч суперкомп.
— Підліснячка справді купилась на Сашка?
— Не те слово! Залипла на його поганяло, як муха на бражку, й посунула за мною в найдальше кафе!
— Вибач, але, здається, ти мусив би не тішитись, а ревнувати?
— Нє, я ж сказав їй, що там забито, що Сашко зайнятий, що він — твій пацан і що там — глухий номер!
Глухий номер — це значно зрозуміліше, ніж номер перший, куди Роська мала б послати Вада в разі невдачі. Але хто просив Вадима приплітати до справи ще й Софійку?
— А вона?
— А вона втикала, що на Сашка вже давно забила і що він триста років… нє, вона сказала «три тисячі років» їй не треба! І що на всяких бидлюків не западає, що її гребе саме від таких авторитетів, як я!
— Вітаю! Сподіваюсь, на знак вдячності ти розщедрився бодай на гривню?
— Приколюєшся? Та вона мене розвела на все бабло, яке було в кишенях!
— Ого, то ти розорився не на жарт!
— Ех, Софко, де тобі знати, який то відпад — викидати гроші на найкрутішу дівчину світу!
Справді, звідки Софійці знати?..
— І що ж вона замовляла?
— Прикинь, її чогось сушняк узяв — скупив усю мінералку!
— І кока-коли, фанти, спрайти, мабуть?
— Не схотіла. Мене, каже, від них ще більше палитиме. А воду — всю! Моршинську, збручанську, миргородську…
Ага, он воно що!..
— І не тріснула?
— Ноль на масу! Я від цеї Роськи фанатію! Вдула півмагазину — і ще просить! А в мене, як на те, бабки вийшли. Ходім, кажу, з колонки нап’єшся! І що думаєш? Присмокталась, як насос!
— То, може, наступне побачення призначайте зразу під колонкою?
— Знов приколюєшся? Хоча, якщо без понтів… Усе класно, і тратитись на подругу відпадно, але так же недовго й до нулів скотитися! То порішили, що на другий раз краще замість кафешки — мій скутер, батянін лексус або її лижі! А найзальотніше — в інтернеті шарнутись! Ну, все, бай-бай! Бо моцика ще треба заправити і лексуса вибазарити в родаків!
— Хай щастить! Не забудь за фотку!
— Само собою, ноу проблемз!
Софійку розбирав сміх і водночас роздирали муки сумління. Раптом її задумка з гребенем завдасть непоправної шкоди? Починалося з невинного жарту. Хто би подумав, що все аж так серйозно? Чи правильно робить, тримаючи гребеня в себе? Може, варто віддати його панові Гарбузові? Здати в музей? Повернути власниці?