«Софійко чому не прийшла вчора. Я прождав цілий вечір. Може завтра в сімнадцять ноль ноль це п'ята година вечора знов у парку. Відповідь скажи всім тром бо одна може шось переплутати».
Далі йшло суцільне і наразі вже цілком байдуже Софійці мазюкання.
Три пари вологих од виявленої довіри очей благально вп'ялись у дівчинку.
— Перекажіть, що в мене народився двоюрідний братик, зараз із ним дуже багато клопоту, я не можу надовго відлучатися з дому.
— То прийдеш чи не прийдеш?
— Ні, звичайно!
Дівчатка перезирнулися, наче вирішували, як сповістити новину під номером два.
— Мабуть, правильно зробиш! — почала найбойовіша, Надька.
— Бо зранку в неділю в нього знов побачення з Росавою! — вклинилась Любка.
— Ще тої суботи ми знов ненароком почули, як вони домовлялися, — зітхнула Вірка.
Овва! Ну й Сашко! Вранці з Росяницею, увечері з Софією?!
— Після їхньої зустрічі… Про яку ми тобі казали… Вона провела його до самої хати, і ми чули, як він просив… Сам! Благав навіть: «О десятій на автовокзалі!» — навперебій звітувались дівчата.
— Ми тобі в неділю хотіли сповістити! — Надя.
— Навіть рушили до тебе через цей сквер! — Люба.
— Але зустріли Росю, і вона все перебила! Почала всяких жучків показувати, про Васю Пончика Надьці ворожити!.. — докірливо зиркнула на сестру Віра.
— Ага, наче на твого Женю Памперса не ворожила! — спалахнула Надя. — Ти ж сама погналась, зловила ще одне сонечко — і теж бігом питати про заміж!
— Я хоч на одного Женю, а ти ще й на Стасика Пересунька, і на Юру Антивіруса!..
— Ой, а ти!…
— Замовкніть нарешті! — в Софійки від усього почутого розболілась голова. — Повірте, мені ваші замужі глибоко байдужі!
— А Росьці були не байдужі… — дорікнула вже Софійці Люба.
Але Віра й Надя зацитькали на неї: однак, мовляв, любимо тільки Софію і саме її тримаємо в курсі подій.
— Мені уже все байдуже! — Софійчин голос зрадливо тремтів. Аби не розревтися, скоренько підхопила Ростика й поспішила зі скверу.
Чорнобілка зверхньо обійшла розгублених дівчаток і навіть без поклику подріботіла услід за господинею.
47. Он воно що!
Отже, в неділю о десятій? І тут конспірація, і тут зміна часу і місця зустрічі? О, Сашко неабиякий герой! Дон Жуан! Бабуся Ліна таких баламутами називає. Бо хіба ні? Тут благає про зустріч Софійку, там — Роську… На вокзалі — це ж, певно, кудись їхатимуть? Ти ба, лісосмуги й поля вибирають усе дальші!
Раптом Софійку пронизала страшна думка: що, як Росава навмисне підбирає далекі маршрути, щоб… Це ж… зведе хлопця з цього світу у свій лісовий і скаже, що так і було! Хто щось доведе, хто сліди, травою зарослі, відшукає? Те, що Сашко давно впав русалці в око, й дурному ясно. Чи не ради нього вона донині стирчить у місті, чи не він — те єдине, що хоче звідси забрати з собою?.. Ой-ой-ой! Він хоч полин при собі носить? Нерозумний той Сашко і зрадливий, але ж яким сумним, яким нецікавим стане без нього тутешнє життя! Упевнена: хай би як Фадійчук закохався в Роську, а навіть заради неї не покине мами й сестер напризволяще!
Що ж, він Софійку не раз виручав-рятував. Настав час і їй послужити йому вірою-правдою!
Уже й Кулаківський не помічник, покладатися варто лише на себе! Добре, що не встигла віддати Завадчучці перуку. І жаль, що згубила татового бінокля: десь випав, коли машину підпихали. Якби позичити! О, може, в Іваненка? Він хвалився, що обоє з батьком туристи, має ж бути в них потрібне спорядження!
— Бінокль то є. Навіть підзорну трубу можу дати, — усміхнувся Дмитрик. — Але чому це вас усіх на експедиції потягнуло?
— Кого це всіх? Я сама!
— Зо два тижні тому Рося на якісь розкопки збиралася, то я водив її до свого тата, щоб металошукача їй позичив!
— Металошукача???
— Ну… В мого тата, але це між нами, — хлоп’як зашарівся, — хобі таке: чорна археологія!
— Леле, мало не чорна магія! — волосся на Софійчиній голові заворушилося.
— Та ні! Це просто коли ходиш сам собі поля-ми-лісами, сам собі старожитностей шукаєш.
— Ой, а хіба так можна?
— Ну, якщо врахувати, що на державні дослідження не дають коштів і тими полями-лісами все одно ніколи не пройде нога справжнього науковця… Якщо врахувати, що за рік-другий те, що вигорнуто під час весняної оранки, все одно розтрощать під час оранки осінньої… Словом, тато змайстрував собі такий апарат і познаходив з його допомогою вже багато цікавих штучок! У нас наче маленький музейчик удома! Наконечники стріл, сережки, кулони, застібки всякі — якось при нагоді покажу!
Ах он воно що!..
— А… той апарат Роська вже віддала? — поцікавилась обережно.
— Ні, тато побачив, що це людина, якій можна довіряти. — Дмитрик зачервонівся ще дужче. — Дозволив їй користуватися, скільки схоче!
Отже, Підліснячка, мало того, що знайшла причину приклеїтися до Дмитрика Іваненка і його батька Дмитра, то купила голодного на враження Сашка старовинними залізячками! Гарно придумала: на таке навіть Софійка спокусилася б! І хитра ж яка: металошукачем прикрилася! Буцім вона й без пристроїв не бачить крізь землю, буцім вона зі своєї тритисячолітньої пам’яті й так не знає, що де в землі валяється! І це ще один знак, що Росяна задумала нечисте!..
Коли ж, не годна втримати новину, таки повідомила Кулаківському про металошукача (звісно, мовчала, чийого саме), ще й той добив дівчинку, але вже своїми дурними ідеями:
— Пам’ятаєш, нам учитель історії грузив, ніби за Вишнополем є місця, де євреїв розстрілювали? Ет, цього глюка туди б, на розслабоні всі їхні золоті висюльки познаходив би!
Волосся на Софійчиній голові мало не стало дибки:
— У тебе дівчину з-під носа викрадають, а тобі криваве золото на умі!
— Тю, яка шугана! Проїхали: прикольнувся я! Пожартував, повипендрювався трохи, що такого? Хочеш, іще раз поїдем за нашими коханцями?
Але Софійка чомусь не хотіла.
48. Підготовка
— Бабусю, у вас петрушка посходила? — Зв’язок був поганенький, тож доводилося кричати.
— Та, суш не суш, а щось падалішнє зеленіє! То нинішня навряд чи зійде, — сокорила в слухавку бабуся Ліна.
— А привезти можете? Як будете їхати Сергійка провідувати?
— Можу, чого ж не можу!
— Тільки побільше, ба! Так вітамінчиків захотілося!
— Привезу, привезу своїй любій онучці!
Що ж, із цим вирішено, решту петрушки докупить за свої кишенькові гроші на базарі.
У Пустельника ще кілька днів тому випросила не дуже грубу, хоч і не тонку, малярську щіточку (на радощах не питався, нащо Софійці потрібно).
Тепер до пана Гарбуза збігати: давно просила світлину, що на ній камінь з русалкою. Телефонував, що нарешті вигріб її з-під своїх численних історичних завалів. Сутеніє вже, проте Софійка швиденько.
Світлинка була, звісно, чорно-біла, стара, прим’ята й пожовкла. Та дівчинку й така влаштує пречудово!
— До речі, до речі, як там поживає наш гребінь? Цього питання боялася найбільше, але що вдієш? Доведеться трішечки збрехнути:
— Ох, загубила я його, пане Вікторе!
— Та що ти кажеш?! — жахнувся дідок. — А?..
— …разом з волосиною!
— Ото шкода! Ай-яй-яй! Це ж… це ж такий скарб! Такий раритет! Цілий маєток! Та який маєток — йому взагалі немає ціни!
Софійка винувато мовчала. Пан Гарбуз помалу вгамувався.