— Що ти знаєш про русалок?
У слухавці застрочило подружчиними знаннями, і Софійка спрагло їх заковтувала:
— Руса’, купалки, водяниці, лоскотухи — богині земно’ води, які живуть на дні річо’! Ка'жу', в руса пальці на ногах з'єднані перетинками, як у гусей, це видно по їхніх слідах…
Ой, до чого тут перетинки? Які ноги — хвіст же?
Заперечити не встигла, бо мусила слухати далі:
— Сліди ці мо' бачити тільки тоді, коли руса, захоплені зненацька, бігом кидаються у воду! Бо звичай’ перед тим, як покину’ берег, вони загладжують пісок!..
Ну який пісок?!.
— А ще ка’, що Руса’ може побачи’ тільки щаслива людина!..
Знайшла щасливу!.. Ні, не допоможе Вітуся! Краще порадитися з Сашком: той з усього придумує виходи! Розповісти про всі двадцять два нещастя…
— Але якщо вона комусь розка’ про це, з нею станеться велике лихо, — прониклива леськівчанка, як завжди, на ходу вгадувала чужі думки. Все, зараз питатиме, нащо Софійці русалки!
— Для уроку треба! — спішила завершити розмову. — Цю, як її… «Русалку» Шевченка вчимо! Дякую, Ві-ку-кулечко! Бувай, закінчується рахунок!
Ні, це ж неможливо! Здається, Софійка перевтомилась, і треба просто добре відіспатися!
Чи, може, це таки пастка?..
5. Вівторок — день ще тяжчий
Зрештою, все не так і кепсько. Новий ранок свіжим пухким снігом покрив усі вчорашні прикрощі. Тато поміняв скло й уже почепив малюнок на місце.
Вранці знову приміряла майже дошиту сукню і звеселіла ще більше. Спадаючи складками-хвилями, сукня шелестіла краще за ніколи не бачене Софійкою море. Довгий шлейф закріплювався на зап’ясті вишуканою петелькою, тож кожен помах руки робив довгу сукню ще й пишною. Мінус кілька принесених у жертву помийному відру супів — і талія, вдало підкреслена кроєм, буде таки найтоншою. А те, що ставати перед дзеркалом поки що доводиться тільки одним боком, аби не бачити зіпсованої щоки… Так тітонька Сніжана передала вчора якусь нову дорогу мазь!
Навіть школу пропускати наразі немає сенсу: однак усі бачили Софійчине горе і невдовзі звикнуть, не помічатимуть.
І чому вона так тяжко пережила цю дрібну, нікчемну пригоду?
Але сталося непередбачуване.
На математиці до класу, трохи накульгуючи, раптом зайшла класна керівничка, біологічна Ліда Василівна.
— О, ви будете вести математику? Як ваше сухожилля? — доброзичливо загув клас, але раптом забув і про математику, і про сухожилля, і про саму Ліду Василівну.
Адже за вчителькою ступала… дівчина. Та-ка-а-а ді-і-івчина-а-а!! Весь клас ахнув! Струнка й тоненька, мов очеретинка. Очі — два бездонні озерця, такої смарагдово-зеленої барви, яка могла тільки снитись! Куди тим зеленим лінзам, у яких приходила Ірка! Жмуток темного волосся, заколотий химерним кістяним (зі слона? мамонта?) гребенем, перехоплено яскравою смарагдовою стрічкою. Стрічка обкручувала його по всій довжині, а довжина — хіба таке буває в наш час? — до колін. Таку розкіш Софійка бачила тільки на ляльці Барбі у вітрині найдорожчого магазину, та й то — один раз.
Мала ще нереальніше відчуття, ніж коли побачила сині черевички.
— Дорогі діти! — вчительчин голос теж, видно, тремтів од хвилювання перед такою красою. — На початку цього навчального року ми прийняли в колектив гарного учня Дмитра Іваненка. А сьогодні, діти… Сьогодні до нас приєднується ще одна… дуже гарна учениця — Підлісняк… як вас… тебе, нагадай?
— Росава! — злегка схилила голівку новенька. При цьому її вії стрепенулись, як сполохані перепелички, і Софійці здалося, що й весь клас ніби підкинуло в небо змахом тих чорних, густючих, магічних, чаклунських — ах, куди тим накладним Ірчиним! — вій.
— Можна Росяниця! — додала, коли всі «приземлились». Тепер уже присутні чманіли від її чистого, гірко-солодкого, як чорний шоколад з горішками, голосу.
— Можна й просто Рося! — усміхнулась так зворушливо, що всі готові були заплакати від захвату.
Ліда Василівна втерла очі кінчиком хусточки і, гублячись у словах, пишномовно завершила:
— Отже, Росю Підлісняк, приймаємо вас… тебе у свою дружну класну родину! Сідай за парту біля…
Біологічка шукала очима десь ближче до дошки, але Росава вказала на останню парту.
— Не турбуйтесь, я сяду на оте вільне місце! Можна?
Всі знову завмерли: Вадим ніколи нікого не впускав на свою територію і завжди був раком-самітником. Сідати поруч не сміли навіть відмінники, і навіть під час контрольних: їм дозволялось тільки передавати шпаргалки. За спробу пересісти до нього дісталось по голові портфелем навіть Ірці, якій узагалі-то завжди дозволялося більше, ніж іншим.
Кулаківський поблід і войовниче напружився. Зараз як пошле неждану квартирантку!..
Де там! Виявляється, напружився для того, щоб пружиною підскочити й забрати рюкзака з сусіднього стільця, звільняючи місце.
— Падай! Тобто, я хотів сказати, плі-і-із! — прохрипів і закашлявся. Од хвилювання? Чи докурився хлопець до ручки?
— Сенк’ю-мерсі! — в стилі його іншомовного «будь ласка» відповіла новенька, і клас відрадно загудів на її прикол.
— О, задача на складання рівнянь? — радісно зиркнула на дошку. — Мій улюблений тип! Можна, запишу третю дію і запропоную інший варіант розв'язування?
«Усе! Це кінець! Гарна, ввічлива, дотепна… А ти почуваєшся гидким каченям… Ні, бридким марабу! — згадала потворну пташку в енциклопедії. — Поруч із красунею лебідкою. От тобі й на!»
Вадимової зради Софійка не переживе! Не стерпить навіть Дмитрикових поглядів, соромливо кинутих через її плече на останню парту, хоч би як старанно при цьому розводився про якісь математичні закони!
6. Марабу живе далі
Сьогодні хай мама не відносить Ростика до баби Валі. Софійка ж до школи не піде, то заодно побуде з дитиною. Мама стривожено помацала доньці чоло. Але, розумничка, дозволила зостатись удома, коли дізналася, що Софійці, поки не загоїлось обличчя, між людьми некомфортно. Мама ніколи не пішла б до своїх школярчат навіть без макіяжу, а тим паче з такою… щокою!..
Ростик і Чорнобілка — єдині не лізтимуть у душу, не питатимуть зайвого. При них спокійно можна годинку-дві проридати в подушку (головне — не дозволяти братикові падати з висоти). Потім довго вмиватись у ванній, тільки не давати малому куштувати брусочки барвистого мила й видавлювати зубну пасту. Тоді стриміти в дзеркалі, розглядаючи набряклі повіки, розкислі від солоних сліз рани, і знов журитись, але вже насухо. О жах! Той шкідник умудрився порозсипати на Чорнобілку мамину пудру і напхати її собі до рота! Нічого, залишки пудри збере назад у баночку, а Чорнобілку пропилососить. Ростикові, мабуть, пора заварити кашки.
В обідню пору з’являється Сніжана: вона відпрацювала в першу зміну і зайшла розрадити племінницю. Ростик заснув, можна нормально погомоніти.
— Тітусю, як жити далі, якщо у класі з’являється новенька учениця?
— Випадок сумний, але не клінічний! — весело туркотіла тітонька, оглядаючи Софійчину щоку. — О, вавка гоїться, хоч і повільно!.. Будь-яка новенька за кілька днів стає «старенькою», буденною і звичною!
— Але якщо у неї — вії-віяла, коса до колін, фігурка як у моделі, і — голлівудська усмішка?
— Гм, ситуація складніша, але теж виліковна! — тітонька зняла старий пластир і примостила до Софійчиної щоки свіжу примочку. — Дуже часто такі лялькові красуні виявляються пустушками й занудами!
— Але якщо вона дотепна і обожнює задачі на складання рівнянь?..
— Ти певна, що йдеться про одну й ту саму людину? — Сніжана вже милувалася розкладеною на дивані Софійчиною новорічною сукнею.
— На жаль, так.
— Навіть це не смертельної Такі дівчата в дев’яноста дев’яти відсотках — задаваки й грубіянки!