Так, це був він. Стояв мокрий, з криво складеною недоламаною парасолею під пахвою.
— Софійко, чому ти ховаєшся? — почав з порога. Втім, до квартири його ніхто й не запрошував. Дорікає, наче не він зрадив! — Нам треба зустрітися! Будь ласка!
— Тобі сестри не переказали, що тепер мій вільний час іде на братиків? — спитала сонно-незворушно.
— Сніжана вже народила? Я так і зрозумів! Це ж наш Завтрашній! Розкажи про нього! Його назвали, як і планували, Сергієм?
Думає, розчулить її розпитуваннями про новонародженого! «Наш»! Нашого, Сашку, тепер уже нічого немає! Чи він має на увазі — їхній з Роською? Як їхнім став уже Леськівський замок?
— Ти ж затявся не приходити сюди.
— Коли телефон мовчить, сестри не спроможні передати листа, а ти не потикаєшся на очі, то що мені лишається робити?
Так і знала: насправді прийшов, щоб ніби випадково стрінути Підліснячку!
— До речі, Сашку, ти не переплутав дверей? Може, тобі туди? — вказала на квартиру напроти.
— Не переплутав! — з такою гідністю, мовби не він кілька днів тому ходив на побачення з іншою і вимолював у неї наступної зустрічі.
— Мені вдає, таки переплутав! Більше не стукай, будь ласка, бо Ростик спить! — І, вже закриваючи двері просто перед Сашковим носом, похопилась: — Одне тільки прошу: в ім’я нашої колишньої дружби не заявляйся туди без полину!
52. Вирішальний бій
До кінця тижня багато спала й мала шалений апетит. Почала з’їдати й супи. Один раз навіть зганьбилася: ненароком ухопила мамину тарілку з цибулею і, зголоднівши, не помітила. Проковтнула і попросила добавки. Ох і наслухалась після того від мами, а надто від тата, іронічних жартиків на свою адресу!
До суботи сили начебто повністю відновились, а вони ду-уже знадобляться! Все інше теж ішло за планом: надворі випогодилось; Роська, відіслана й ще вродливіша, знову з’явилась у школі, манерами, розумом і дотепністю встигла Софійку роздратувати. Це добре, бо для вирішального бою потрібно ще й палати люттю до ворога.
Бабусину й базарну петрушку терпляче перетерла у фарфоровій ступці, вичавила крізь марлю сік. Вийшла ціла пляшка густої яскраво-зеленої рідини.
Ще якби трохи сміливості! Що й казати, самій до Білокрилівського лісу, хай навіть удень, іти страшнувато! Може, з татом? Напроситися в компанію до вічного пілігрима Гарбуза? Та й Ірка, якби знала мету, не відмовилась би вирушити з Софійкою.
Але ж Оришка ходила сама! Сама! Сама-самі-сінька!
Отже, Софійка теж піде сама, нічого з нею не станеться. Візьме фарбу з петрушки, щіточку, Гарбузове фото, про всяк випадок мамин сльозогінний балончик — і піде!
Весняний ліс клекотав цвітом, свіжою після-дощовою зеленню, морем пахощів, бджолиним гулом, пташиним щебетом і зовсім звільнив Софійку від моторошних думок.
Ось і місце битви. Заповітний камінь. Колись, у день Зимових Русалій, Софійка ненароком визволила з каменя намальовану на ньому русалку. Тепер, ні — давно вже! — настав час вказати русалці на її місце. Привабити до каменя (Росавка любить петрушку? Буде їй петрушка!) і повернути в камінь. Сніжанині слова про імітативну магію марно не пройшли, не пропали. Це коли лікуєш не саму людину, а предмет, що її уособлює, імітує!
Зручно вмостилась, поклала на видному місці світлину. Спочатку зробила намітки пласким шматочком маминої крейди. На камені проступили риси колишнього русалчиного зображення. Розкоркувала пляшечку, вмочила в зелень щіточку… Ну, поможи Господи!..
Повторювати лінії первісних художників-примітивістів (останнє слово почула від Пустельника) не так і складно. Крапки — очі, риски — брови… Довші риски — волосся… Сік, звичайно, міг би давати густішу барву, та головне — бодай смачно пах петрушкою.
Коли обличчя було вже майже готове, Софійчина рука раптово завмерла. Ні, її не перехопила ззаду нічия лапа, нічия ласта, хоч якраз цього від самого початку остерігалася.
В її уяві зненацька промайнули події, пережиту після тієї злощасної лижної прогулянки, аж до останніх дощів. І дівчинка вжахнулася. Скільки ж ненависті перетопталося за цей час у її душі! Скільки люті перепалало в її серці! Скільки бруду вихлюпнулося з її вуст і думок! Більше, ніж за все її дотеперішнє життя! І кому це принесло хоч крихту користі?
Атож, Росава почала перша! Але ж Софійка сама впустила її в своє життя… Вона почала перша, та чи правильно зробила й Софійка, так безоглядно втягнувшись у цю виснажливу і, зрештою, безглузду війну? Чи не варто було зробити, як ото радила, здається ще перед Новим роком, Сніжана: приглянутись до Росави пильніше і навіть — бр-р! Чи не бр-р-р — подружитись із нею, загалом хорошою людиною! Хорошою? Людиною? Так, Росяницю було за що поважати! Коли зовсім чесно, десь у глибині душі поважала ж її Софійка під час недавнього накликання дощу! А тоді, на виховній годині, навіть захоплювалась! І співчувала...
Що там іще радила тітонька? «Головне — позбудешся ненависті, від цього зразу полегшає…» Сама тітонька відразу тієї ненависті позбулась і, замість заздрити цілительським здібностям Росави, взялася переймати їх і собі! Результат? Сяюча, щаслива Сніжана, щаслива і її родина! Бо й правда, що буде зі світом, якщо люди почнуть ненавидіти успішнішого, вродливішого, талановитішого?.. Може, тому і вбивства, і війни, і злидні, що люди саме це й роблять?
Чого доб’ється й тоді, коли зазнає невдачі? Росавка нанесе зустрічного удару. Софійка знову того удару не подарує. Що далі? Куди заведе нерозумний запеклий поєдинок?
Але як відмовитися від плеканого, виболеного останнього бою?.. Чи інтуїція, чи то притлумлені гени баби Оришки підказують, що теперішній задум нарешті буде успішний!
Що Софійка виграє, знищивши Росяницю? Стане їй легше від того, що Вадим, Дмитро і Сашко втратять своє кохання? Що Сніжана втратить свою навчительку? Що Ві-ку-ку згубить свій ідеал? Що… Чого добилась Оришка, позбувшись русалки? Додало це кохання в її сім’ю?..
І яке Софійка має право зазіхати на чиєсь існування? Навіть якщо цей хтось — русалка, навіть якщо її життя від того не скінчиться, а тільки перейде в іншу реальність? А як вона почуватиметься все наступне життя, знаючи, ідо її руки заплямовані… хай не кров’ю, але — оцим соком петрушки?..
Софійка зовсім заплуталася! Тож притулила чоло до нагрітого сонцем каменя й гірко заплакала. Змити, змити цими сльозами все намальоване! Сльозами сумніву, сльозами… каяття? Схаменулась, як пляшка мало не перекинулась, вихлюпнувши трохи соку в долоні. Тими долонями так і витирала непрохані сльози й розмазувала їх зеленкуватими патьоками.
Раптом уловила якийсь шелест і відчула, що її тіло перекреслила різка непривітна тінь.
От і все! Розв’язалося. Тут Софійці й кінець!
53. Додому
— Чом не домальовуєш? — відром крижаної води хлюпнувся на Софійку добре знайомий іронічний голос. — Ну ж бо, розумно придумала! Мені вже паморочиться од запаху петрушки, жду не діждуся, коли повернусь у свої присмачені цією травою рамки!
Софійка через силу підвела голову. Над нею, поставивши одну ногу на камінь і взявши руки в боки, гордо височіла Росава. Тісні джинси, довга, зав’язана вузлом на талії сорочка, вузька шкіряна жилетка й розпущене волосся робили Підліснячку схожою на якогось ковбоя. На дуже гарного й стильного ковбоя!..
— Домальовуй, кажу! Ти вгадала: так само колись малювала твоя істерична пращурка Оришка! Якби ти зробила це ще в березні, до весняного сонцестояння, тут би вже й духу мого не стало!
— Я передумала. Тобто — не зможу. Не стану брати гріха на душу. Та й з ким додому повертатимусь? — несподівано вирвалось у Софійки. — Знаєш, навіть у таку щебетливу пору в лісі якось… не дуже затишно!..
Русалка здивовано підвела брови і якийсь час, прискаливши одне око, пильно дивилась на Софійку. Потім сіла на камінь біля неї:
— Дивлюсь я на вас, люди… І все не можу надивуватись! І дурні ви, і розумні, і жорстокі, і милосердні… І чудні, і смішні, і сама не знаю які!..