— Але ж погодься, що й ти добра! — стомлено зітхнула Софійка. — Прийшла тут, непрохана, всю увагу на себе, все захоплення — на себе!.. Повідбивала хлопців!..
— Ну, відбивати можна того, хто відбивається! — якось сумовито заперечила Росяниця, та відразу взяла себе в руки. — Якщо ти про Вадима, то його зовсім не важко було звабити яскравою упаковкою. Дмитро ж, як би це сказати… занадто рівний, чи що… Для всіх і ні для кого!
Щось таке про нього казав і Фадійчук!
— Словом, його справжнє кохання ще далеко попереду. А Сашко…
Ну ж, то що? Що Сашко?
— З ним і так зрозуміло!
Що? Що зрозуміло?
— То домальовуєш чи ні? — Росьчин голос звучав трохи сердито. — Не боїшся, що може бути пізно?
— Я згодна, що мій прапрадід повівся з тобою не дуже по-джентльменськи, але мститися на мені? Що я тобі винна? — Софійка розважливо зупинила русалчин запал. — Вибач, я тоді на уроці трохи прибрехала. Звісно ж, насправді ти прадідові дуже подобалась, але йому забракло характеру визначитись раз і назавжди! Як потім усе життя бракувало сміливості визнати свою поразку, і він хвалився небилицями про свою вірність і непоступливість!
— Та не вартий він ані помсти, ані згадування! — зухвало тріпнула волоссям Росава. — Як і того, щоб Оришка так воювала за нього.
— Але ж його внук зовсім інший! — виправдовувалась Софійка.
— О, твій дід Іван за бабусею Ліною — в огонь і в воду! А той… Він і сподобався мені лише тому, що був схожий…
На Сашка???
— Тобі ж я не те що мщуся… — перестрибнула на інше Підліснячка. — Зачепило, що якась самозванка науявляла себе русалонькою, навіть на балу її зображати надумалась. То й захотілося показати, які ми справжні. Для порівняння. А з’ясувалося, що ти ще й праправнучка декого з моїх знайомих!..
— Стривай, чому досі тут сидимо? Поговорим дорогою, — підхопилась дівчинка. — Ходім, бо мої тато й мама і твоя баба Валя тривогу здіймуть!
— Спершу домалюй! — затялась Росава.
— Не буду! — вперлась і Софійка.
— А якби я сказала, що Сашко мені призначив наступну зустріч, і тоді б не домалювала?
— Ні! Ні! Ні! Я ж не Оришка!
— Хочеш, скажу, чому він хоче бачити мене знову і знову?
— Ти дограєшся, що я тебе таки домалюю! — крізь сльози пожартувала Софійка. — Не знаю і знати не хочу! То ваші з Сашком справи! Ходімо звідси!
— А я скажу! — в Росьчиних очах засвітились лукаві (чи то заздрісні?) бісики. — Бо хоче декому подарувати омріяного комп’ютера!
— До чого тут я?
— А в кого день народження в кінці квітня?
— Навіть у мене, але…
— От цим я його й підбила на зустрічі! Понарозказувала, як багато можна заробити чорною археологією, похвалилася, що маю металошукача і хочу помогти йому заробити на подарунок! То він зрадів і сам поставив умову, що прибутки поділимо навпіл!
— І багато нашукали?
— Ти ж бачила, майже нічого! — Росяниця глипнула на почервонілу Софійку. — Я, правда, не надто й старалась! Якби хотіла, іще першого дня назбирали б! Проте я хотіла, щоб… щоб довше зустрічатися!.. Думала, згодом сподобаюсь… Але він… просто сподівався на заробіток! Причому такий наполегливий: не знайшли раз, не знайшли вдруге — він рук не опускає, готовий щодня шукати, щоб до кінця місяця встигнути! І тільки й розмов, що Софійка, Софійка!.. Аж зло бере!
Софійка від здивування знов опустилась на камінь. Отже, Сашко… А вона понапридумувала собі!..
— Таких небагато… Цінуй цього хлопця!
Ще б пак! Та вона сьогодні ж!.. Піде до нього і перепросить!
— О, вже й за полудень! — подивилась на небо Рося. — Так, мерщій домальовуй і вирушаємо!
— Вирушаєм? То ти й після малюнка залишишся тут? — Дивувалася чи раділа?
— Залишуся, залишуся!
— То нащо домальовувати?
— Бо я не хочу, щоб на камені була тільки голова! — засміялась Росава. — Хочу бути на повний ріст і у всій красі!
— Ну, хіба що! — звеселіла Софійка. — Тоді я зараз!
Узяла пензля, майже граючись, домалювала все, що було на фото.
— От і чудово! — схвально оглянула себе Роська. — От і повернула мене до моїх богів!
— Що-о-о-о? Але ж ти обіцяла…
— Не хвилюйся! Ще кілька днів побуду: треба зі школи документи забрати, Дмитрові металошукача віддати, ще дещо…
— Але ж ти казала: додому! — Софійка сама не думала, що може від такої звістки розридатися! Хоч водночас від новин про Сашка хотілося дуріти, стрибати, сміятися!
— Твій дім у Вишнополі, а мій — тут! — Росяниця допила рештки соку, а порожню пляшку, щоб не засмічувати галявини, вкинула до Софійчиного пакета. — Ну, але поки що до міста підемо разом! Уперед, художнице!
54. Як лісова стежка
Сяк-так оговтавшись, рушила вслід за Росею. Розговорилися: мали про що. Тож і потяглася щебетлива і довга, як лісова стежка, розмова.
— Гарний наш Білокринівський ліс, правда? — змовницьки підморгнула русалці Софія.
Роська так само змовницьки кивнула.
— Знаєш, усе-таки жаль, що Вишнопіль заснував не мій родич, не козак Вишня! — зітхнула Софійка, милуючись розкиданим унизу містечком.
— Гм, це як подивитися! — загадково усміхнулась супутниця. — Я ж теж на класній годині розповіла не все!
— Та?
— Пам’ятаєш, я сказала, що люди покинули старих богів і перенесли свої пожитки на нове місце? Але промовчала, що організував це переселення саме твій пращур! Дивно, але звався Ростиславом — як твій малий! Гарнющий був, ставний, височенний, здоровенний, мізинцем підкови гнув!..
— То це до нього ти була по-справжньому небайдужа, то це на нього потім видався тобі схожим Оришчин наречений?!
Русалка опустила голову і, здається, трохи зашарілась. Якийсь час мовчали. Потім вона сама повернулась до обірваної розмови:
— Татари взяли його в полон. Тоді почалися на наш край перші татарські набіги. Ростислав такий сильний був, що міг один проти цілого війська стати. Довго тримав під своєю охороною Вишнє, але й на його силу знайшлася недоля. Спіймали сонного, вкинули в криницю, а цямриння забили дошками й завалили камінням. На поверхню води він таки піднявся, але далі по слизьких стінках… Кілька днів марно намагався визволитись. Бачу, що гине, то й вирішила помогти. Мені, водяній царівні, легко в криницю пробратися чи з криниці вибратись. Явилася до нього й навчила, зібравши енергію, на стіні колодязя намалювати, наприклад, коня — і цим конем крізь цямриння на волю вирватися!
— І вийшло?
— Чом би мало не вийти? У нього все виходило! Подякував Ростислав і в ноги мені впав: навчи, мовляв, свого уміння! А я, коли ти помітила, завжди готова ним поділитись! О, про такого учня лише мріяти! Все перейняв завиграшки, усі магії, навіть часову!
— Отак потрохи-потрохи, і ти в нього закохалася?.. — Софійка м'яко натякнула на те, на що ніяк не могла звернути Росава.
— Він був того вартий! — сумно відповіла дівчина.
— Але він?..
— Уже мав сім’ю, дітей! Кажу: «Покинь, і ми з тобою світ перевернемо!» Бачу ж: серце його до мене тягнеться, та він йому волі не дає! Ти й не уявляєш, як для нас, богів, та й для вашого Бога теж, важливі людська віра й підтримка!.. У той час це просто було, навіть ваш князь Володимир, що Русь хрестив і що святим його проголосили, дружин мав кілька десятків і не каявся! Але Ростислав — не князь. У ньому вже тоді щось таке було… Мовляв, одна дружина, то й одна! Не можу її дурити! Ні-ні, у наших дохристиянських поняттях теж було відчуття гріха, але не було звичаю мордувати себе, до чогось силувати. Потім це нове самоїдство й змусило його зібрати вишнівський люд, підняти його з осілого місця і йти на інше, аби молитися в інших храмах. Тож він і заснував уже нове містечко Вишнє, нарікши його Вишнополем. Об’єднавши в його назві старе й нове… Сам, правда, в ньому довго не жив: після мене бути з нелюбою дружиною таки не міг. Пішов у якісь ліси, заснував монастир… Той монастир потім велику славу здобув: були в ньому дуже мудрі, всезнаючі монахи, щось на зразок нинішнього Тибету. Завдяки йому, звісно. Звідти пізніше й характерництво козацьке пішло. Адже і Ростиславові внуки-правнуки стали козаками, тож і виходить: заснував місто майже козак!..