Тато нагадав, щоб Софійка дзенькнула, коли її забрати. А зараз не заважатиме доньці святкувати і бажає добре повеселитись.
Підійшла до розчиненої фрамуги (в кабінеті жарко, хтось вирішив провітрити) і трохи поміркувала, чи не варто викинутися з третього поверху. Але на чорному тлі шибки виразно уявилось Сашкове обличчя. Він мовби казав (і розумний же хлопець!): «Ти все одно будеш найкраща!» Тож рішуче взула босоніжки.
Добре, що не викинулась, бо такого шикарнючого видовища ніколи в житті ще не бачила! Спортзалу сьогодні не впізнати! Ялинка до стелі, гірлянди мигтять! Серпантин, конфеті, сніжинки-витинанки, новорічні плакати й стінгазети!.. Крутиться й крутиться дзеркальний глобус і посипає все довкола невагомим святковим «снігом»…
На вході кожному приколювали до грудей кругленький номерок. На карнавалі працюватиме святкова пошта: отим шпачкам-поштарикам давайте свої листи-привітання, і вони рознесуть їх за потрібними адресами.
Господи, вона ж у казці! Навколо феї, козаки-розбійники, баби-яги, циганки, вовки й лисиці! Не віриться, що це славне товариство ще вчора ходило в строгій формі й злагоджено позіхало над підручниками! Хотілося думати, що й та осяйна русалка Рося, присутність якої відчувала кожною своєю клітинкою і появу якої зустріли обожнюваним зітханням, теж несправжня. Коли закінчиться свято, зникне казка, а з нею — і та несправжня нечисть!
— Ти дуже гарна! — усміхнувся до Софійки принц Дмитро. Правда, тут же й завмер із розтягнутою усмішкою: назустріч випливала Росава.
— Класний прикид! — присвиснув пірат Вадим, проминаючи Софійку. Але за секунду відсунув чорну пов’язку з ока. Здається, навіть уклонився! — назустріч виплила Росава…
І дурневі було ясно, хто королева балу. Звісно, черга спраглих потанцювати з Роською більшала. Звісно, листівочки найчастіше носилися саме їй. Звичайно, Софійка, як і більшість інших дівчат, під час «повільних» танців самотньо підпирала стіну. Як і всі, вимучено всміхалась та удавано-весело щебетала про пустопорожні дурниці.
Пошти не слала нікому. Навіщо? Хіба не ясно, від кого гімназійні лицарі й нелицарі чекають листів?
Аж ось — і їй листівка! Від кого? Текст привітання якийсь чудний. «Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному! Замикаєш ти комори, двірці і хлівці! Замкни й моїм ворогам губи-губища, щоки-пращоки, очі-праочі, щоб вони на мене, рождену, зубів і очей не витріщали, спротиву в серці не мали, щоб мене поважали й слова упоперек не казали!»
Не чудний — огидний текст! Бридкий! Моторошний!
Софійку аж затрясло від таких несподіваних новорічних побажань. Їй навіть заціпило: мабуть, це вже почали замикатись губи-губища й щоки-пращоки. А що очі досі бачили, то з натугою дочитала останні рядки:
«Чекай великих перемін, русалонько! І знай своє місце! З роси та з води! Щиро, число тринадцять» Тринадцять? Але це у неї, в Софійки, тринадцятий номер! Якби й надіслала вітання сама собі, то точно не таке.
Зненацька наче ножем під лопатку: Рося Підлісняк! Розшукала в гурті залицяльників неподалік і наткнулась на її крижаний погляд. Миттю відвела очі. Бр! «У русалок немає душі, тільки серце», — згадала. Та Росяниця вже люб’язно усміхалась і навіть помахала Софійці рукою. Леле, її номер також… тринадцять! Це помилка — два однакові номерки! Це ж якщо хто Софійці й написав, то недалекоглядні поштарики все потягли Росаві!
Порвала записку на дрібненькі клаптики, і вони перемішалися під ногами із барвистим конфеті.
Проте і на Софійчину вулицю прийшло свято. Навіть ущипнула себе: до неї прямує… Дмитрик!
Бо Вадим перехопив Росю? Нічого! Романтична мелодія, і — так-так — чудовий хлопець Дмитро Іваненко трохи збентежено чимчикує до Софії!!! Хоч би не вибігти до нього передчасно, хоч би не заплутатись у довгому поділку! Тримайте кулаки за свою Софійку, мамусю й тітонько! Перший танець із хлопцем!
— Можна запросити? — ледь шаріється Дмитрик, і Софійка відповідає йому цілим вибухом рум’янцю. Озирнулась туди-сюди: так, запрошують саме її!
Крок назустріч, руку на плече… Ах, так: не тут же танцювати, вийти бодай у коло! Господи, враження — мовби всі розступились і зглядаються тільки на них! Нехай дивляться, бо Софійка і Дмитро того варті! Оттак тобі, Росько, знай і ти своє місце, зубів і очей не витріщай!
Щойно це подумала, як — р-р-раз! — вусібіч ніби градом сипнуло.
Це тріснула волосінь на Софійчиних перлах, і ті загриміли-покотили, здається, по всьому світі!
— Ой! — Дмитрик дістав одну із-за свого сторчового коміра, а по його шиї швидко поповзла червона смужка.
— Вибач, я й не думала, що вони такі колючі! — не знала, куди діватися від переляку й сорому.
— Н-нічого, все добре! — Дмитрик уже опанував собою. — Давай поможу збирати!
— Дякую, — присівши навпочіпки, нишпорили між різносортним взуттям. Однією рукою, зібгавши, тримала синій подолок, що сковував рухи і тим чи тим кінцем витирав підлогу, другою вихоплювала з-під ніг іскристі Сніжанині перли… Усі перестали танцювати і, мабуть, зі сміхом стежили за кумедною парою. Точніше — за найнезграбнішою, найнетямущішою, найбридкішою, найнещаснішою дівчиною школи — Софійкою!..
На Софійчине прохання Ліда Василівна вже відмикала біологічний, коли вдруге за вечір прибіг захеканий тато.
— Доню, чому так рано додому?
— Тату, татуню! — кинулась йому на груди. — Благаю, тільки ні про що не розпитуй!!!
— Ну-ну, не буду! Одягайся вже, русалко! До речі, баба Валя просила прихопити її внучку!
— Росаву? Ні-ні, вона ще святкує, буде кому її проводити!
— Софіє, ми ж домовлялись не чіпати скелета! — осудливо гукнула вчителька, заходячи в кабінет. — Від кого — від кого, а від тебе не чекала!
Було б дивно, якби прикрощі цього вечора було вичерпано! Тому не мала сил ні дивуватися, ні обурюватись. Ні навіть лякатись. Тепер не сумнівається, хто це зробив. Мовчки зняла зі скелетової шиї свого обмотаного разів зо п’ять шарфа.
— Не сердьтеся на неї! — Ох, краще б тато не вступався! — Я й сам у дитинстві міг таке втнути!
— Та гаразд уже, до побачення!
— До побачення, Лідо Василівно! — попрощалась понуро.
— З Новим роком! — спохопився на завершення тато.
Уже виходили на вулицю, як іззаду зацокотіли дрібні каблучки.
— Вибачте, можна і я з вами? — заспівав ненависний шоколадно-горіховий голос. — Нам по дорозі!
Софійка вчепилась татові за руку і вже готувалась придумати відмовку, як тато погодився:
— Бабина Валина онука? Звичайно, приєднуйся!
— Ух, насилу вирвалась непоміченою! — Роська на ходу надягала шапочку. — Свято чудове, але побачила вас і вирішила піти раніше, а то бабуся хвилюватиметься!
— Теж правильно! — схвально закивав тато. — Пощастило, бачу, сусідці з онукою!
— Це мені з бабусею пощастило! — скромничала непрохана супутниця. — Така добра, так про мене піклується! Собі в усьому відмовить, щоб мені догодити! От і я стараюсь, віддячуюсь, як можу!
Баба Валя свідомо викохує Софійчиного ворога? Баба Валя — утретє під підозрою? Вже яка Софійка засмучена, але цього разу нікому не вдасться переконати її, що баба здатна вчинити щось лихе! Навіть цій дзявкотливій, тобто дзвінкотливій, цукеркоголосій Росявці!..
10. У контрнаступ?
Ще важче прокидатися вранці й усвідомлювати, що вчорашнє — це не звичайний страшний сон, а гірка правда.
Здається, мама навмисно запустила до неї Ростика. Своїм лепетанням і дослідженням залишків учорашніх Софійчиних кучерів, жорстких від лаку, малюк якраз і пробудив сестру до — хай там уже якого, але — життя.
На щастя, ніхто ні про що не розпитував. Тато на роботі. Мама тихенько шепталася з тітонькою по телефону про щось веселе. Сніжану хвилювати не можна, тож не конче їй знати про загубленого черевичка та розірвані перли.