— Ліпше казочку розкажи! — буркнула напівусміхнено.
— Казочку? Буде нашій Соф’ казочка! Яку б це втнути? Про курочку Ря’? Про Русалоньку?
— Знаю я ці, напам’ять уже! — відмахнулась.
— Ах, зна-а-а’? — Віта взяла руки в боки й сіла навпроти Софійки. — Тоді розкажу щось із тих казок, що тільки в Леськовичах відають! Ось, наприклад, слово в слово, яку моя ба’ розказували, а їм іще — їхня ба’! Про пані Фіртичку!
— Яку ще пані Фіртичку? — скривилась.
— А ось яку! Всідайся і слу’!
23. Вітина казочка
Жила собі колись у Леськовичах одна сирітка — Маруся Фіртик. Якось разом з іншими жінками ходила вона білити панські покої. А верталась — напали на неї панські собаки й геть-чисто подерли одяг. Прийшла Маруся додому— плаче, сльозами заливається. Що кривдно, а що спідниці шкода. Сорочку можна полатати, а зі спідниці — саме ґонтя зосталось. Спідниця ж у неї, сироти, єдина.
Добрі люди їй і нараяли: сходи, Марусю, до пана і проси, хай спідницю відкупить.
Так вона й зробила. Засміявся на її скарги пан. А тоді повів до сестриної кімнати, відчинив сестрин гардероб та й каже:
— Візьми собі, що хочеш!
Дивиться дівчина, а там — як не оксамитове, то шовкове. Такого ж, щоб у селі показатись, то й нема. В цих убраннях ні на роботу, ні на вечорниці!
— Мені, прошу пана, — благає несміливо, — десятчане!
— Десяток? — перепитує пан. — Про мене, бери хоч і десяток! Я сестрі (бачить, що сестра дуже його витівкою невдоволена) інше куплю!
— Та ні, прошу пана, — доводить сердега, — десятчану б мені! Одну! Таку осьо, як була на мені!
Регоче пан: дійшло до нього, що десятка — це грубе саморобне полотно.
— Нема в мене такої! — кепкує з убогої. — Не знаю, чи й грошей на таку дорогу стане!
Маруся в сльози. Вже й не рада, що прийшла. Аж пан раптом:
— Слухай, може, ти б вийшла за «прошу-пана» заміж, а там би вже дали раду з твоїми спідницями?
Як тільки це промовив, так панова сестра (а вона була стара дівка) й змінилась на лиці.
Маруся ж хоч і бідна, як дерево зимою, але дуже гарна була! Просто красуня писана!
— То що? Вийдеш за мене? — допитується пан.
— Не хочу, прошу пана, бо у вашому дворі дуже собаки вредні!
Пан од сміху аж на комод (чи будуар, як там у них називається) похилився.
— Я, — обіцяє, — завтра ж їх звідси видворю!
Бовкнули вони обоє те всерйоз чи жартома, проте наступного дня псарню перевели в глиб хазяйських споруд. Всерйоз чи жартома так побалакали, а пан таки наповратився женитись!
Не на жарт, видно, запала йому в душу простота і врода дівоча. Досі було стільки в нього коханок — із жодною до вінця не хотів!
А Маруся перелякалась: і спідниці не віддав, і світ хоче зав’язати! Маруся ще дуже юна, все для неї лиш починається: і вечорниці, і залицяння одного вродливого конюха…
Проте добрі люди (ті самі, що й першого разу) своє мовили. Правду, мовляв, повір’я каже: як покусає дівчину пес, значить, вона скоро заміж піде. І впевнили юнку: дурна будеш, Марусю, якщо відмовишся! Таке щастя раз у сто років трапляється!
Нічого діяти сердешній, мусить погоджуватись. А ще як уявила, якою гарною в панському вбранні видасться тому своєму конюхові!..
Що вже за весілля було!.. Три дні й три ночі столи вгиналися й музики не втихали. А ще, чули, зубами скреготала від люті панова сестра. Звісно, відтепер головною окрасою дому стане ця задрипанка, а сестрі доведеться навіки заткнутись!
Зажили тоді молодята… Хто їх знає, як вони там собі зажили. От тільки відтоді часто бачили в селі карету. Їздила тією каретою молода вродлива пані Марія і розкидала цукерки. Дуже їй подобалось, як дітвора з дорожнього пилу ті дарунки вигрібає, б’ється за них. Хороша була: так бідних дітей потішати!..
І кликали її з тих пір селяни між собою… вже не Марусею, але й не пані Дашківською, бо, видно, заздрість усе ж заїдала. Прозвали її — пані Фіртичкою.
24. Переможці
— Ну, ось: вам ка’, а мені — бубликів в’я’! — закінчила Віта.
Софійка сиділа мовчки: так, певно, в перші миті німує золотошукач, натрапивши після довгих днів марних блукань на золоту жилу і не ймучи віри своєму щастю.
Нарешті заговорила:
— Віто, бути тобі краєзнавцем чи фольклористом! Укласти б тобі «Літопис Леськовичів у любовних історіях його жителів» або щось подібне! Книга стала б справжнім бестселером!
— Без чого, без чо’? — ледь збила урочистість моменту своїм запитанням Віта.
— Популярною стала б! Знаменитою!
— Ти серйо’? — засяяла. — А якби Павлик ще й малюнки на сторінках поробив!..
— Я серйозно! З Павликовими ілюстраціями було б узагалі! Якось домовляйтесь із ним. А мені ти ще скажи, чи щасливо жила та Марія з паном?
— Про це бабця мовили так: «А чого ж би за таким багатющим паном та нещасливою бути?» Але я вважаю, що — не ду’. З дітьми-то в них були пробле’: один тільки хлопець був, і той зарання — чи то помер, чи десь дівся. А без дітей — яке щастя?
— Хло-о-опець? Десь дівся?
— Про це бабця нічо’ не згадували. Мабуть, не знав його ніхто з сільських: вулицями не ходило, десь по хоромах висиджувалось. Ой, Соф’, а чо’ це Павлик біжить такий веселий?
Справді, до веранди, просто до дівчат, звідкись біг (ну, біг — сказано трохи заголосно: котився, перевалювався) Павлик. Його усмішки не міг приховати навіть дощ.
Прониклива подруга, щоправда, відразу й розгадала причину. Щойно той розкрив рота і видихнув: «Зараз я повідомлю таке-е-е!..», — як Віта його випередила:
— Що, ваша газета зайня’ перше місце? — Підскочила з лавки й переможно затрясла кулачками: — Ура!!! Я в тобі не сумніва’!
— Зайняла… — трохи розчаровано видихнув Павлик, якому не вдалося зробити сюрприз. Так видихає з себе повітря пробитий м’яч. Нового умудрився додати хіба що: — Нагороджуватимуть завтра на лінійці!
— Призами в таких конкурсах заведено вручати коро’ олівців! — довершила Ві-ку-ку.
25. Водяна знахідка
І сьогодні теж до замку Софійка не піде! Хай Завтрашній повариться у своїх проблемах сам. Хай попробує, як це — без неї. Хай знає, як зникати серед білого дня, кинувши напризволяще ясну панну. Хай потужить, хай поплаче, як ніколи досі, щоденна (щонічна!) «Місячна соната»!
А купатись — охоче! Сьогодні з самого ранку парить. Мабуть, знову буде дощ, але поки що «Орлятко» проведе свій післяобідній час на ставку.
Ах, яке задоволення пірнути в чисту прохолоду! Як приємно вкотре заплисти за буйок і краєм ока вловити на замковій вежі похнюплену знайому постать! Здається, побачив її? Зате вона його не побачила!
Софійка мерщій пірнула — аж до дна, що й тут покрите пісочком. Ай! Нога! Боляче наштрикнулась ногою! Кулею вигулькнула на поверхню. Стискаючи зуби, вже хотіла вертатись до загону. Але хто не відає, що Софійка — дівчинка дбайлива, що не любить вона інших наражати на небезпеку? Вона мужньо ліквідує причину біди! Дістане й викине геть прокляту колючку!
Ой, що це? Мініатюрний оброслий мулом срібний медальйончик на ланцюжкові! Саме він і поранив дівчинку загостреним окрайчиком!
На берег вийшла, ледве даючи раду сльозам болю і радості від таємничої знахідки.
Стривожена Алла Іванівна зразу ж доручила кільком «орлятам» допровадити Софійку до білої табірної лікарки.
Після пекучих процедур лікарка наказала Софійці піти в кімнату й лягти.
Нарешті можна роздивитись прикрасу! Атож, крайчики, вироблені у формі виноградного листя, колючі! Місце, де колись, очевидно, був портрет, давно перетворилось у розмиту сіру пляму. Кутиком білого простирадла відтерла туманець зеленого нальоту, знахідка привітно засяяла. А за блиском несподівано проступили… кучеряві літери!