— Матка Боска, де це Софі пропадала? — кинувся назустріч привид. — Перепрошаю, пресвітлій панні хтось зацідив у око? — запитав стурбовано, коли придивився ближче.
— Постраждала за нашу справу! — гордо відповіла. — Щось розповім пізніше, а дещо обговоримо вже зараз.
Вони пішли в кімнати для гостей на третій поверх: там Софійка ще не була.
— Тут у нас вісім просторих кімнат, — розповідав Казимир. — А тут — вихід на прогулянковий майданчик. Гості приїздили з різних міст і країн, прекрасно відпочивали й розважались.
— А… який-небудь цілитель чи аптекар у вас гостював? — шукала ниточок до розв’язання головного.
— Аптекар? Ні, але лікар… Високий такий, з борідкою… Був недовго, десь із місяць… У нас його шанобливо кликали доктором Ланфре.
— Де зупинявся?
Завтрашній повів Софійку в докторову кімнату.
Дивно було б побачити й тут речі з минулих часів! Пробірки й бляшанки по кутках були надто схожі на ті, що валяються повсюди з часів військового шпиталю. Все ж не гидувала їх піднімати й роздивлятись.
— Що ще відомо про цього доктора? — зосереджено вдивлялась у чергову пляшечку.
— Та ніби й нічого… Якийсь час навіть ходила чутка, ніби в них із Гоноратою може скластися одруження…
— Так-так, і що? — питала голосом лікаря, якому от-от відкриється назва хвороби, і не переставала порпатись у смітті.
— Але так усе й стихло.
— Не те! — розчаровано відкинула склянку й занишпорила попід стіною.
— Звісно, хотілось би кращого результату, — погодився хлопець, — але, видно…
— О! Що це? — Відколупнувши в куточку над плінтусом латочку фарби, потягла за неї і… витягла злежану й потьмянілу носову хустинку.
Завтрашній неохоче оглянув знахідку.
— …Мамина! — закричав подивовано.
— Мамина? — Софійчині підозри ніяк не клеїлись докупи. — Може, Гоноратина?
— Та ні ж, ось її ініціали: «М. Д» У нас на кожній хусточці, навіть на носовій, було вишито шовком ініціали! Це ж скільки років тут пролежала! Якби не плінтус… Звісно, і вилиняла, й пожовкла, і замурзана! На ній сльози! — тріпнув хусточкою і вказав на пилинки.
— Звідки ви знаєте?
— Хіба Софі не чула, що ніякі речі, ніякі думки, ніякі почуття не пропадають безслідно? Століття замкових поневірянь мене багато чого навчило! Хіба Софі не бачить оцих кристаликів солі?
Софі нічого не бачила.
— Ці сльози не за мною… — приречено мовив, удивляючись ще пильніше.
Ну, цим-то не сказав нічого нового!
— Ці сльози… Мама плакала від жалю до себе!..
Теж нічого несподіваного. Але чому в цій кімнаті?
— Стривайте, а доктора звали… не Ніколя?
— Гм… — замислився хлопець. — Уявіть собі, я й не знаю! До нього все: доктор Ланфре та доктор Ланфре!..
— Може, ці аркуші зможуть щось підказати? — простягла Дашківському жмут польських паперів.
— Софійко-о-о-о! Ти де? — долинуло знадвору.
— Ой, знову доводиться бігти! — вдарила руками об поли. — Гаразд, хай це полежить у вас до завтра. Перегляньте гарненько: ану ж щось цікаве?
— Як жаль, що панна знов утікає! Знов до того хлопця? — вказав на Павлика у вікні Казимир. — Він — як мій тато!
— Що-о-о? — уже готуючись іти, завмерла на півкроці. — Ваш тато був огрядним?
— Що панна видумує? — оговтався Казимир. — Мій тато ніколи не був огрядним! Радше худим, як гончий пес!
— Але ж ви щойно сказали…
— Я казав лиш про те, що панна знов утікає!.. А папери я передивлюсь неодмінно!
— Іду-у-у! — гукнула, вискочивши на вулицю. Тягнучи до табору мольберт і невдалий етюд, прокручувала в голові наступний запис у блокнотику.
«Він — як мій тато» — товстенький, як Павлик?.. Це вже суттєва прикмета!
36. Потрійне листування
Сьогоднішній вечір Алла Іванівна й Андрій Ігорович назвали вечором вільного спілкування. Вони притягли магнітофон, увімкнули ніжну легку музику, яку чутно і в корпусі, і надворі. Й оголосили:
— Скоро ми всі роз’їдемось хто куди. Тож розмовляйте, обмінюйтесь адресами і враженнями. Бо за усіма конкурсами й заняттями ви часу на це не мали. Словом, відпочивайте!
«Іншими словами: дайте нам спокій!» — розшифрувала по-своєму Софійка, завваживши їхній надто ліричний настрій. Забіганим вожатим теж є про що між собою побалакати на прощання!
Софійка ж залюбки вільно поспілкувалась би з одним телефонним абонентом… Але першій дзвонити після того концертного випадку якось наче не випадало. А Вадим? Певно ж, телефонував, але хіба в цій глушині ловляться дзвінки? Це тільки тому доскоцькому Сашкові усе вдається! Вже кілька разів Сашків дзвінок знаходив Софійку й у Леськовичах. Може, в цей момент дзвонив якраз Вадим!!! І якби ж хоч за ділом!.. То запитує дату Софійчиного повернення, то — як її здоров’я, то — ще якісь дурниці…
— Ку-ку! Привіт!
Ві-ку-ку тепер ловила кожну хвилинку, щоб, відпросившись із дому, побути з «орлятами».
Щойно вони з Софійкою сіли на лавочку, до них приєднався Павлик.
— Що, будемо записувати адреси? — запитав ніби жартома, але зашарівшись. І поглядаючи на Софійку.
— Будемо! — підхопила Ві-ку-ку, ревниво уловивши той Павликів погляд.
Софійка не така прониклива, як подруга, але теж не спасувала.
— А давайте, — заявила якомога щасливіше, — випробуємо придумане мною так зване потрійне листування!
— Тобто? — звернулись на неї допитливі очі Павлика й Віти.
— Ну, хто з нас трьох є центральною людиною? Хто, по суті, нас поєднав?
— Павлик? — бовкнула Ві-ку-ку.
— Софійка? — ще невдаліше висловився хлопець.
— Тьху на вас! — аж тупнула ногою. — Таж саме Леськовичі познайомили нас, а в Леськовичах мешкає не хто інший, а ти, Віто!
— А-а-а! — без особливого ентузіазму протягли товариші.
— Тому спробуймо листуватись через цю центральну людину! Я пишу тільки Віті, Павлик пише тільки Віті. Павликова й моя адреси — тільки в неї. А вона пише нам обом! І переказує нам одне від одного новини! Бо вже хто ліпше перекаже новини, як не вона?
— Як чудово! — заплескала в долоні Ві-ку-ку.
— Умгу… — зітхнув Павлик.
— Тільки щоб про всі-всі Павликові успіхи вчасно мені сповіщала, гаразд, Ві-ку-ку? — спробувала трохи підсолодити.
— Звича’, звича’, люба подруго! — Щічки ще більше зарум’янились, а оченята з-під кучериків ще ніжніше глянули на Софійку.
Павлик теж усміхнувся веселіше.
Раптом на ще більш почервонілі щічки скотилася зворушена сльоза:
— Хочу вам сказа’… Я вже багато змін тут, мо’ сказати, в таборі… Багато з ким дружила… І ще ніко’… ще ніколи не траплялась мені така прекрасна подружка і такий… і такий… такий найкращий у світі хлопець!!!
Тепер настала Павликова черга ніяковіти. Ні-коли-бо не чув про себе таких приємних слів! Ще й від дівчини! Хай навіть дівчина та — не Софійка…
Здається, нарешті усі вдовольнились! Хоч і всім було сумно.
37. Один зі шматочків
Прощатися із Яном-Казимиром іще сумніше. Поволі обходили замок, балакали про майбутнє.
Все-таки цікаво, у кого ж переселиться Казимир? Якби в когось такого, щоб не шкода… Наприклад… в Ірку Завадчучку! А чом би й ні? Вона ж, здається… Ігорівна? Іра, Ігор — майже одне й те ж! Ну, алгебри не любить — тут і сумніватись не треба! Матінка в білій сукенці — то в кого тих білих сукенок нема? Її якось навіть сусіди заливали! Е, ні: то вона прийшла до школи з зачіскою «мокра хімія», і хлопці просто жартували: «Вас що, сусіди затопили?» Втім, вона ж на поверсі, чому б не могли й по-справжньому затопити? Кругленький тато? Ніколи його не бачила, проте цілком може бути! Завтрашній — в Ірчиному тілі! Оце сміхота! Втім, тут уже Казимира шкода: чи затишно йому буде в синіх буклях?